Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

Та раптом стали надходити зовсім інші повідомлення: полковники не лише не побилися між собою, а й об’єдналися в одне військо під Білостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змін. Нарешті прізвище Заглоби як реґіментаря дійшло до княжих вух. Повідомили також про закладання укріпленого табору, про забезпечення війська провіантом, про гармати, добуті у Білостоці паном Заглобою, про зміцнення сил конфедератів і про добровольців, котрі втікали до них. Князь Януш розгнівався так пекельно, що Ґанхов, солдат безстрашний, не смів цілу добу до нього приступити.

Нарешті надійшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивізія була готова. Один реґімент німецької піхоти, два шотландської, один литовської. Корф вів артилерію, Ґанхов прийняв командування кавалерією. Крім драгунів Харлампія та шведських рейтарів, був ще загін легкої кавалерії пана Нев’яровського і добірна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване і випробуване військо, що складалося зі самих ветеранів. Не більше сил знадобилося князю в час перших воєн із Хмельницьким, аби перемогти, щоб ім’я його безсмертною овіяло славою. Не більше сил він мав, коли розбив Півмісяця, Небабу, розгромив ущент під Лоєвим кількадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турів, узяв штурмом Київ і так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.

Але зірка цього могутнього воїна вже, мабуть, заходила, і він сам уже не мав добрих передчуттів. Пробував зазирати в майбутнє і не бачив там нічого чітко. Ну, піде він на Підляшшя, розтопче кінськими копитами бунтівників, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – і що з того? Що далі? Яка доля чекає його далі? Чи тоді вдарить на Хованськогo, поквитається за цибіхівську поразку і новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнівався, бо саме почали вже добігати до його вух чутки про те, що північні загони, остерігаючись наростання шведської могутності, припиняють воювати і, може, навіть увійдуть у союз із Яном-Казимиром. Сапєгa відволікав також московитів і громив, як міг, але водночас і змовлявся з ними. Мав такі самі плани і пан Ґосєвський.

Тож у разі поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивіллa, як і остання можливість проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир зміг укласти союз із московитами і штовхнути на шведів його дотеперішніх ворогів, то щастя могло б схилитися на його бік проти шведів, а відтак і проти Радзивілла.

З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливіші чутки. Успіх шведів перекрив усі сподівання. Воєводства здавалися одне за одним. У Великій Польщі інтервенти поводилися, як у Швеції, у Варшаві правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Краків міг упасти будь-якої миті. Король, котрого покинуло військо та шляхта, з тугою в серці через недовіру до свого народу, втік у Сілезію, навіть сам Карл-Ґустав дивувався легкості, з якою зміг розтрощити ту могутність, яка раніше завжди в боротьбі зі шведами перемагала.

Але саме в цій легкості і бачив Радзивілл небезпеку для себе, бо передчував, що засліплені успіхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився він таким уже могутнім і впливовим у Литві, як усі, в тому числі і він сам, вважали.

І чи віддасть шведський король йому Литву або хоча б Білу Русь?! Чи не забажає якимось східним огризком Речі Посполитої задовольнити вічно голодного сусіду, щоб мати руки розв’язаними нарешті в Польщі?

Це були запитання, які постійно мучили душу князя Янушa. Дні і ночі проводив він у неспокої. Розумів, що і Понтус Делаґарді не посмів би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподівався, що король схвалить таку поведінку, або ще гірше – якби не мав готових на цей випадок інструкцій.

«Поки я стою на чолі кількох тисяч людей, – міркував Радзивілл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне мені грошей і коли наймані полки розбіжаться – що буде»?

Водночас прибутки від велетенського майна не надходили, їхня більша частина була розкидана по всій Литві аж до київського Полісся і лежала в руїні. Підляські маєтки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князеві, що він стоїть на краю прірви. Від усіх його дій і вчинків залишалося лише тавро зрадника – нічого більше.

Лякала його також і інша перспектива – примара смерті. Майже щоночі з’являлася вона перед балдахіном його ложа і махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходімо в темряву, на той бік невідомої річки».