Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

– Тепер навіть волосина з її голови не впаде, – повторював парубок собі гарячково й якось радісно, – листи її захистять. Буде її гетьман берегти, як зіницю ока, як я сам! У цьому я собі зарадив! Хробак я поганий, але від мого жала не сховаєтесь.

Раптом йому спала на гадку інша думка: «А чи й до неї не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може і їй вручити таємно звісточку. Як же не сповістити їй, що я з Радзивіллaми порвав і що іншої йду шукати служби?»

Ця думка вцілила в саме його серце. Він ще раз стиснув руку, вмочив перо і став писати: «Олюнько, я більше не належу Радзивіллу, бо врешті переглянув…» Але враз зупинився, поміркував хвильку, а потім сказав сам собі:

– Нехай краще вчинки, а не слова свідчать відтепер за мене. Я не писатиму!

І порвав папір.

Натомість написав на третьому аркуші короткий лист до пана Володийовського такими словами:

«Пане полковнику! Я, хто нижче підписався, приятель Ваш, застерігаю, щоб ви були уважні, і Ви сам, й інші полковники. Були гетьманські листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруїти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немає, бо з князем Богуславом подався до Пруссії, до Тільзіта виїхав, але схожі накази можуть бути і до інших економів. Тому будьте обачні, нічого від них не приймайте і по ночах без охорони не спіть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром із військом проти вас, чекає тільки кінноти, яку йому з півтори тисячі вершників має генерал Делаґарді надіслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька і поодинці не перебив. А найкраще пошліть довірених людей до пана воєводи вітебського, щоб особисто якнайшвидше приїхав і командування над усіма прийняв. Щиро це раджу, вірте цьому! Тим часом купи тримайтеся, від хоругви до хоругви квартири неподалік вибираючи, щоб ви одні одному на допомогу прийти могли. Гетьман має мало кінноти, лише трохи драгунів і людей пана Кміцица, але в них не впевнений. Пана Кміцицa самого немає, йому гетьман якусь іншу місію загадав, бо, мабуть, уже йому не довіряє. Він не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божі руки вас вручаю.

Пан Анджей не хотів підписуватися особисто, бо вирішив, що його ім’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовіру. «Якщо розуміють, – міркував він собі, – що краще їм буде вислизнути від гетьмана, ніж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши моє прізвище, можуть запідозрити, що я навмисно хочу їх гуртом зібрати, щоб гетьман одним ударом міг із ними покінчити. Подумають, що це якась хитрість, а від якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».

Бабиничeм назвався пан Анджей від містечка Бабиничі, що лежало неподалік від Oрші, яке з давніх часів Кміцицам належало.

Написавши цього листа, наприкінці якого помістив кілька несміливих слів на власний захист, зазнав нової в серці втіхи від думки, що ось уже цим листом першу надає послугу не лише панові Володийовському та його приятелям, а й усім полковникам, котрі батьківщину задля Радзивіллa не захотіли залишити. Відчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далі. Обставини, в які він потрапив, були напрочуд важкі, майже відчайдушні, але має бути цьому якась рада, якийсь вихід, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.

Але тепер, коли з високою вірогідністю Олюнька була забезпечена від помсти князя воєводи, а конфедерати – від несподіваного нападу, поставив собі пан Анджей запитання, що він сам робитиме. Порвав зі зрадниками, спалив за собою мости, хотів тепер служити вітчизні, принести їй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератів». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять і вб’ють, або що гірше, ганебно виженуть?

– Краще б убили! – крикнув пан Анджей і мало не згорів від сорому і відчуття власної ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, і навіть конфедератів, ніж власну честь.

Тут саме й починалися справжні ознаки відчаю. І знову юнацька душа стала закипати.

«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського діяв? – сказав він сам собі. – Ватагу зберу, буду шведів термосити, палити, різати. Не в новину мені це! Ніхто їм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так і ціла Річ Посполита спитає: хто той юнак, котрий сам-один сміє левові в пащу влазити? Тоді шапку зніму і скажу: “Дивіться, це я, Кміциц!”»