Микола Руденко - У череві дракона

Мирон з болем спостерігав, як формується свідомість сучасної дитини, — школа, батьки, вулиця ізольовують її від болючих питань, якими споконвіку починалося людське життя: хто я, звідки, заради чого прийшов на землю й куди піду з неї? Чомусь вважається, що ці питання спадають на думку лише дивакам та безнадійним невдахам, а статечна людина не повинна сушити мозок такою «нісенітницею». Десь там академіки все вже вивчили й пояснили, а чого не встигли пояснити, те нехай лишається на завтра, бо всього пояснити не можна.

Ніби й переконливо, але знов-таки право на думання передається комусь іншому, мовби це сама Природа узаконила такий розподіл обов’язків: одним думати й вирішувати, іншим бездумно виконувати. В душі Мирона давно вже визрів протест — він ледве стримувався, щоб не стати вуличним проповідником; хотілося просто підходити до людей, що стоять у черзі за м’ясом або оселедцями, й питати: а чи вам, шановні, відомо, що наука сьогодні зовсім нічого не знає про походження життя? Одного разу він навіть пробував приблизно так заговорити в електричці. Нікого це не здивувало. Миронові навіть не вдалося схитнути крижаної байдужості. Він ладен був кричати: «Слухайте, люди! Невже ви не тямите, що так жити не можна? Адже ж ніколи люди так не жили, зрозумійте: ні-ко-ли! Впродовж людської історії поверхню земної кулі відвідало й пішло в небуття десь близько п’ятдесяти мільярдів людських істот. І всі вони вірили в щось таке, що прив’язувало їхні душі до неба, до вічності. А вам, бач, вистачає оселедців. Та чи розумієте ви, що за таких духовних ерзаців і оселедці невзабарі переведуться?..»

Ні, він не став проповідником — лише несамовитів і кричав у подушку, але той крик відлунював у його душі таким болем, що життя зробилося нестерпним. Камінь, що звалився в його духовне озерце, був надто великий — він мало не вихлюпнув те озерце все.

Ось чому Мирон зустрічав світанок на ногах, стоячи біля прочиненого вікна. Душа його ширяла над ніздрюватими крижинами, що, створюючи велетенські затори, — мовби все ще хапаючись за життя! — у тисняві й скреготі посувалися до своєї загибелі. Вони ще здатні накоїти лиха — розчавити стару баржу або зруйнувати трухлявий міст, — але ж десь у надрах Сонця й Світового Океану їм уже оголошено вирок.

Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований — мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, — щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.

Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави — він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:

— Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?

— Коли хто не з’явиться — ти чи я? — в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: — Просто жах!..

Дружина була одного віку з Мироном — вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі — вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну — звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.

— Як ви гадаєте, із начальства хтось буде? — звернувся до неї поет, сяючи лисиною, обрамленою залишками колись розкішної чуприни. Йому ще не виповнилось сорока, але він уже був лауреатом.

Мирона не здивувало запитання Копиці, кинуте Мирославі, — усім відомо, що вони дружать з Андрієм Даниловичем, а саме його й мав на увазі поет, питаючи про начальство.

— Урядовий перегляд…

Копиця, шанобливо схиливши голову, увірвав відповідь:

— Ні-ні, Мирославо Яківно… Я не про урядовий перегляд. Знаю, він буде пізніше, коли спектакль трохи обкатається. Я взагалі…