Микола Руденко - У череві дракона

Стан чоловіка непокоїв також Мирославу, але вона очікувала: ось-ось він сам заговорить з нею про те, що його гнітило. Та Мирон мовчав. Мирослава пробувала обережними натяками вивідати його негаразди. Мирон посилався на перевантаженість у роботі, якісь конфлікти в колективі тощо. Але дружина розуміла: тут щось інше домагає. Знаючи характер чоловіка, вирішила не набридати — очевидячки, із нього однаково нічого не витягнеш, доки сам не скаже.

А що він міг їй сказати? Вона б його все одно не зрозуміла. З колегами також не поговориш, бо тут захиталися підвалини, на котрих стояв увесь його внутрішній світ. Часом йому хотілося піти з цим до Андрія Даниловича — це ж саме те, що перебувало в його парафії! — піти в пантофлях і піжамі, як вони часом ходили один до одного, щоб цим підкреслити неофіційність стосунків. Але ж у питаннях ідеології Андрій Данилович неофіційних бесід не любив — він одразу ж втягував голову в плечі й знічено позирав на стелю, мовби там ховалося щось небезпечне. Якось на риболовлі, наливши з баклаги коньяк, він довірливо поклав руку на плече Миронові й лагідно заговорив:

— Бачите, друже… був колись такий собі Козак Луганський. Чули?

Мирон усміхнувся:

— Звичайно. Ми ж із Далем земляки.

— Тим паче. Він зібрав понад тридцять тисяч російських прислів’їв. Але найбільше любив одне. І завжди його повторював.

— А саме?

— Російською мовою це звучить так: «Времена шатки, береги шапки».

Мирон із подивом зиркнув на скулену під дуплистим дубом кощаву постать людини, чиє ім’я в мистецькому світі називалося пошепки. Рідке попелясте волосся змокріло й припало до тім’я, на шиї обвисли схожі на замазку складки в’ялої шкіри. Здавалося, ті складки вже давно неживі: лише доторкнися до них — і вони відпадуть.

Андрій Данилович перебував не на самій вершині, але стояв дуже близько до неї — так близько, що дехто з літераторів боявся його більше, ніж самого Хазяїна. Рибу вони ловили не деінде, а на дачі Андрія Даниловича. Власне, дача була державна — вона закріплена за посадою, котру обіймав Андрій Данилович.

Ось він, набравши в торбинці жменю товченої макухи, кинув її в озеро, що всім своїм дзеркальним тілом намагалося повторити похмуре небо — кожен його відтінок, кожен порух в нагромадженні хмар. І все ж небо в озері чимось невимовним відрізнялося від реального — не можна схибити, що воно було тінню. Тінню здався Миронові й сам Андрій Данилович — тінню Хазяїна. Ким він був років десять тому, Мирон не знав, але певен, що й тоді був тінню того, чий культ сьогодні розвінчував. І мимоволі Миронові спало на думку: а чи світ, у якому вони живуть, не є тінню якогось іншого, невидимого, світу?..

Це був початок шістдесятих, коли і розмовляли, й писали значно вільніше, ніж у сталінські часи. Чому ж так озирався Андрій Данилович? Та, мабуть, йому видніше. Відтоді Мирон не наважувався обговорювати з ним ідеологічних проблем — їхня дружба трималася на суто побутовому ґрунті. Тон в ній задавали жінки. Марія Капітонівна була років на десять старша від Мирослави, але також любила поговорити про моду — вони ховалися від чоловіків, щоб моделювати зачіски, обмінюватися враженнями від зарубіжних кінокартин. Їх привозили додому Андрієві Даниловичу. Власне, жінок цікавили не художні якості фільмів — вони радше обговорювали костюми.

Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки — це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.

І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом — воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості — Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом — вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.

Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми — адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди — ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі — отже, язичество!) — і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.