Микола Руденко - У череві дракона

Суд відбувся серед зими. Виконроб, не наважуючись підвести очі на людей, завчено твердив, що Сергій з ними раніше випив, отож усі вони однаково винні. Яків це заперечував — він намагався запевнити, що Сергій горілки і в рот не бере, та на оті його свідчення суд не звернув уваги. Прокурор для всіх вимагав однакового покарання — по вісім років таборів суворого режиму. Суд лише виконробові призначив вісім як головному винуватцеві. Яків отримав сім років таборів, а Сергій — п’ять.

Ми з Ніною приготувалися до гіршого — тому сприйняли вирок із деяким полегшенням. Ніна крізь сльози шепотіла:

— П’ять — це ще по-Божому. Я встигну університет закінчити… А ви як гадаєте, Софіє Кирилівно?..

Я ж гадала ось як: безневинну людину на п’ять років кидають у страхітливе рабство — такого і в Древньому Римі не знали! — а ми, найрідніші люди, радіємо: «Це ще по-Божому». Що ж то за світ такий настав? Що ж то за державу ми витворили?

Але Ніні цього не сказала. Навпаки, підбадьорила її:

— Так, Ніно. Шлюб у студентські роки — явище нетипове. Буває, звичайно. Але розумні люди утримуються.

В Семенівку переїхала відразу ж після суду. Дуже на тому Сергій наполягав. Перед тим, як його мали відвезти в табір, нам дали, можна сказати, телефонне побачення: ми бачили одне одного через товсте скло, а розмовляли за допомогою телефону. Сергій виглядав доволі бадьоро — мабуть, він давно привчив себе до думки, що доля приготувала для нього оце випробування. Сміявся, жартував і навіть мене настроїв на оптимістичний лад. Дуже був задоволений, що ми подружили з Ніною.

— В Семенівку, мамо, в Семенівку. Там твоя родина.

Воно й справді так: гностики з давніх часів гуртувалися в родини не за кровними ознаками, а за духовними. Зимовими вечорами я запалювала в печі, бо ми всі троє любили погомоніти біля живого вогню — і я, і Павло, і Карпо Трохимович. Це й була наша духовна родина.

Десь уже в березні, коли сніг зійшов, ми сиділи біля печі. Електрику вимкнули, бо вона заважала відчувати нашу зріднілість з живим березовим вогнем. У хаті панував затишний, ніби навіть одухотворений, напівморок. На стінах і стелі вигравали рухливі одсвіти полум’яних язиків.

Раптом я побачила у вікні якесь незнайоме обличчя. Воно було не старе, оздоблене акуратними вусиками. Я наступила Павлові на ногу й тихо шепнула:

— Поглянь на шибку.

Павло рвучко обернувся до вікна — і обличчя одразу ж зникло. Павло хутко метнувся до дверей, я ледве спіймала його руку.

— Не ходи!

Але він не послухався — зник за дверима. Хвилин через десять повернувся й розчаровано сказав:

— Втекло, бісівське насіння. Це не з наших. Видно, з київських топтунів.

Тоді Карпо Трохимович сказав такі слова, яких я не забуду до кінця днів моїх:

— Держава ця впаде незабаром. Впаде обов’язково. Може, років двадцять протримається, не більше. Як це в Біблії сказано: Бог з-під неї забере хлібну основу. Доки ж цього не сталося — нас ніхто не зрозуміє. Але треба, щоб потім зумів хтось пояснити людям, чому це сталося. Бо то ж таки йо-йо-й як не просто! Мого пояснення не приймуть — тут сучасна наука потрібна. Василь це здужав, царство йому небесне. Бережіть його працю, благаю вас. Бо якщо наука цього не осягне — рід людський на землі увірветься.

Назва села.

ГПУ — одна із чекістських абревіатур.

Філософський словник за редакцією М.М. Розенталя і П.Ф. Юдіна, стаття «Матерія». (Прим, автора).

Там само.

Автор, безумовно, розуміє, що фізичні формули, котрі тут і далі подаються, зацікавлять не кожного читача. А дехто навіть сприйме їх як засмічення художньої тканини твору — адже досі ніхто з письменників навіть у науково-фантастичних романах не зважувався нав’язувати читачеві фізичні формули. Що ж, у таких докорах, безперечно, є сенс. А проте автор гадає, що є сенс і в його міркуваннях, котрі зводяться ось до чого. 1) Все, зроблене людьми, видимо чи невидимо колись містило в собі оцей дратівливий знак: «Вперше». 2) У вік науково-технічної революції не так уже й мало охочих помізкувати над фізичними формулами. 3) Сама їх поява в романі засвідчує, що ця історія не вигадана автором. Щоправда, в Київському інституті філософії марно шукати людей, які тут названі й описані, — адже автор користувався правом романіста, яке добре відоме кожному культурному читачеві. 4) Кому заважають фізичні формули, той має законне право проминути їх, як здебільше роблять гуманітарії, читаючи філософські твори з приводу точних наук. Сьогодні на фізику звикли дивитися мов на дійну корову: якщо в дійницю не дзюрчить, то й не варто морочитися з абстрактними розумуваннями заради чистої гносеології. А коли сюди приплітається ще й онтологія (метафізика), тоді охочих до обговорення знайти майже неможливо.