Микола Руденко - У череві дракона

— То, може, до хати запросите?

Відповіла стомлено:

— Я повертаюся з нічного чергування. Невдалий час для прийому гостей. Мені треба виспатися.

Коробов не без іронії кинув:

— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться. Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.

Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:

— Я знаю, де ви працюєте.

На його обличчі з’явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.

— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов’язані провести у вас обшук.

Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з’явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але, усвідомивши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!

— Ви завжди понятих із собою привозите?

Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був несхожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!

— Ведіть до хати. Там поговоримо.

— А як не послухаюся, що ви зі мною зробите?

— Вас ми не зачепимо. Але двері зірвемо.

— Ви маєте на це право?

— Маємо таке право, — намагаючись надати своєму голосові державного звучання, відповів Коробов. — Є ордер на обшук. Цього з вас досить?

— Покажіть.

— У хаті покажу.

А в мене наче бісеня вселилося — чимось таки хотілося насолити Коробову. Розуміла, що тримаюся по-школярському, але спинитися не могла.

— Показуйте тут, бо сяду отам під сосною і не зрушу з місця. На руках нести доведеться.

Ніскілечки я не насолила — навпаки, розвеселила.

— Вчотирьох якось упораємося, — засміявся Коробов і подав мені прокурорський ордер.

Я зняла окуляри — дедалі моя короткозорість відступала. Що ж, ордер був оформлений бездоганно. Це вони вміють. Покірно повела їх до двору.

Зайшли на подвір’я від лісу. Ворота й хвіртка були по той бік городу, з боку хутірської вулиці. Я кинула туди погляд і побачила там «Волгу» малинового кольору та міліцейську машину. Це мене трохи здивувало, бо нікого з міліції не було й близько.

Здивувало також те, що хата на замку. Надійка занедужала, вона перебувала на лікарняному. Тож, мабуть, пішла в поліклініку.

Зайшовши в хату, непрохані гості відразу ж розділилися попарно: поняті засіли в протилежних кутках, а Коробов і Капшученко, познімавши піджаки, розпочали трус. Я хотіла сісти за столом біля вікна, звідки через ворота видно невеликий відтинок вулиці, але Коробов не дозволив. Мене посадовили в кутку біля печі, яка давно вже не виконувала своїх прадавніх обов’язків — я в ній не пекла й не варила. Отож, мені не лишалося нічого іншого, як споглядати вправну, досконалу працю людей, чиїм фахом я ніколи не цікавилася. А виявляється, що це також можна робити віртуозно, їх, мабуть, довго навчали. І цілком можливо, що тут була своя романтика — певно, вони уявляли себе спритними детективами, а цей фах здобув романтичний ореол.

У мене не було права поскаржитися, що офіцери КДБ вчинили безладдя в моїй хаті: кожна річ і кожна книжка були поставлені туди, де їх брали. Але вчувалося в їхніх рухах, що вони нічого не чекають від огляду Сергієвої етажерки з книгами й механічного перегортання його конспектів. Та ось я помітила, як переморгнулися Капшученко й один із понятих. Понятий, не повертаючи голови, спрямував погляд у бік ліжка. Капшученко, ставши на коліна й зазирнувши під нього, легко витягнув звідти заповітну Василеву скриньку. Коробов одразу ж полишив звичне перегортання книг, що, мабуть, провадилося для годиться, й метнувся до скриньки.

— У вас є ключі від неї? — якось квапливо кидаючи слова, запитав Євген Маркович.

Наглядаючи за гебістами, я вимушувала себе думати про особливості їхнього фаху. Десь попід цими думками, наче вода під кригою, текли інші — я думала про те, що, знайшовши скриньку порожньою, вони зрештою полізуть на горище. У мене не лишилося надії, що Василева праця не потрапить до їхніх рук — і від цієї думки мене душили невидимі сльози.