Микола Руденко - У череві дракона

Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.

— Будь ти проклята, курва стара!

— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. — Ходімо звідси.

Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:

— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язиками кривавими вилижете.

Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.

Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.

— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?

— Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.

— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою ніколи не лаялись…

Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.

— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.

— Намагаюсь.

— А мені вже й не хочеться.

— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?

— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави — машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине… А то якось знайому сім’ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються… Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.

Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.

Та все ж я запитала в неї:

— Чому ви згадали про оті стоги?..

— А тому, що всі тепер до природи потягнулися… Тільки що ж з того виходить? Сама шкода.

Я підбадьорила, як могла:

— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не бачили. Війни, лихоліття… А зараз часу вільного досить. Машини з’явилися… Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з матір’ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження… Отак і з природою. Досвіду в нас не було.

Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.

Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:

— Ти чого це так розгулялася?

Ніна кинула зопалу:

— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Сергієм бачилися.

— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває. В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.

— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше… Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією… Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання… Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен…

Я поклала долоню їй на чоло — воно палало, ніби в лихоманці.

— Це просто наука виживання. Твій батько не винен, — злукавила я.

— А-ах! Винен — не винен… Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла — побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій… І я хочу бути такою. Бо знаєте… Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила… Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими… Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине… Саме тому я до вас приїхала.

У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося — зрозуміти я поки що не могла.