Микола Руденко - У череві дракона

Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам’ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.

Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував:

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

Полин-зоря мені з «Ідіота» запам’яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.

Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам’яній печері. Він не просто читав лекцію — він нібито комусь доповідав.

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

І раптом закричав нелюдським голосом:

— Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти — мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.

І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:

— Ря-ту-йте!..

Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.

— Що це?.. Там убивають.

У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.

Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні — мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав — здається, сама Макариха, — але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.

— Заспокойтесь, Ніно, — приголубила я дівчину. — То в сусідів лаються.

— Хтось повісився, — тремтячим голосом шепотіла Ніна. — Якась Ганнуся повісилась.

— Це було давно. Спіть.

Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.

Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п’яний, звичайно. Він тепер щодня п’яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.

Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.

Голос Якова:

— Не йди. Вранці підемо.

Голос Надійки:

— Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.

— Станеш звіром з такою…

Яків негарно вилаявся.

— Яка не є, а мати.

— А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не принаджувала.

— За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким… Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось… Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.

— Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.

— Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя… До матері твоєї більше не прийду. І її на поріг не пущу.

Яків знову вилаявся.

— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх набрався? Ви ж із Сергієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до неба.

— Коли Ганнуся таке над собою вчинила… Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.

— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.

— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна… Вона ж не приходить.

— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.

— Ну, зачекай. Зараз вийду.

— До хати не пущу. Чого тобі? З матір’ю долаятись хочеш?..

— Та ні. Перевзуюсь.

— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я, або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.