Микола Руденко - У череві дракона

Я чомусь не вловив отого переходу, котрий приводив до висновку: наші села якомога швидше мусять стати такими, як Нова Семенівка. Моїй уяві малювалося село, котре я бачив на макеті, застереження скептика невдовзі забулося.

Та ось лектор заговорив про вічні, невичерпні сили землі. З його слів виходило: земля родить тому, що це її природна властивість, вона просто не може не родити. Звідси він перейшов до критики вчення Юстуса Лібіха про спадну родючість ґрунтів. Звісно, він спершу віддав належне Лібіхові: не хтось інший, а саме Лібіх є засновником агрохімії. Проте, встановивши, що рослини беруть з ґрунту зольні речовини, Лібіх, на думку лектора, висунув неправильне положення про необхідність цілком повернути в ґрунт все винесене з нього врожаями.

Саме це положення й критикував лектор. Аргументами він себе не обтяжував — головним аргументом було посилання на академіка Лисенка.

Колись ми з батьком намагалися зрозуміти, як земна куля нагромадила на собі ті енергетичні ресурси, котрі зробили можливою появу сучасної цивілізації, — і ось до якого висновку прийшли. Сама Земля нічого не родить — ось у чому справа! Щоб вона почала родити, мусив створитися тоненький прошарок, який зберігає в собі сонячну енергію. Прошарок цей називається гумусом. Він створився внаслідок перегнивання рослин, тварин та комах. Органічне в ньому змішується з неорганічним — і тоді Земля починає родити. Якщо гумус рівномірно розподілити по материках, то його товщина становитиме всього лише три сантиметри. Отже, казати про вічні, невичерпні сили Землі можна лише тоді, коли ти не розумієш різниці поміж гумусом (сонячним породженням!) і власне Землею. Лектор, напевне, був далекий від землі (тут уже з маленької літери) — вона для нього вся була однакова. Властивість родити він виводив із суто земних сил — без будь-якого зв’язку з тією підготовчою роботою, котру в мільярдах років на нашій планеті проробило Сонце.

Я подав йому записку такого змісту: «Чому Ви гадаєте, що Ю. Лібіх помилявся? Хіба закон збереження й перетворення енергії не поширюється на землеробство?»

Лектор на моє запитання не відповів — попросив залишитись.

Коли всі розійшлися, він, помітивши мене в залі, запитав:

— Це ви подали записку про Лібіха?

— Я.

— Ну, то йдіть сюди.

Я піднявся на сцену, Юрій Тихонович (так він потім назвався) посадив мене навпроти себе й поставив кілька запитань: хто я, звідки, в якому інституті навчаюсь. Довідавшись, що я — робітник, він зауважив:

— А я гадав, що ви — майбутній агроном.

Потім почав пояснювати: фізичні закони не можна поширювати на суспільство. А Лібіх саме це й пробував зробити.

Я заперечив: закон збереження й перетворення енергії охоплює всі процеси природи. Землеробство — процес, безумовно, енергетичний. Гумус можна порівняти з акумулятором, який зберігає в собі сонячну енергію. Немає жодного акумулятора, котрий міг би лише віддавати — без поповнення.

Юрій Тихонович осудливо посміхнувся.

— Так ми дуже далеко зайдемо. Звісно, землю треба удобрювати. Але ж акумулятор — це грубо, вульгарно.

— Хіба ж хліб — не енергія?..

— Хліб — це хліб, — стомлено зітхнув Юрій Тихонович. — Земля його родила й родитиме.

Мені б належало навчитися витримки, яка допомагає добре зважувати слова. Говорив я, мабуть, запально, плутано. До того ж мої переконання нагадували березневий струмок, який не здатний віддзеркалити неба, — він вирує, піниться, руйнує землю і нічого, окрім ярів, не створює.

В цей час двері відхилилися, до зали заглянула та сама дівчина, з якою я розмовляв у вестибюлі. Мені здалося, що вона якось особливо подивилася на мене. Але то була тільки одна мить. Дівчина перевела погляд на Юрія Тихоновича і мелодійним, майже дитячим голоском запитала:

— Тату, ти скоро?..

Юрій Тихонович відповів:

— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з’ясуємо.

— А тут можна?

Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:

— У нас таємниць немає.

Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з’явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.

Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:

— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.

Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам’ятати.