Микола Руденко - У череві дракона

Раптом відчула, що за моєю спиною хтось стоїть. Мимоволі озирнулася й зустрілася поглядом з Надійкою. Була вона бліда, волосся від роси мокре — видно, через кущі до мене продиралася. Важко дихала, блузка на грудях розстебнута, хустину в руках тримала. Очі затуманені вологою, ось-ось розплачеться.

Дивлячись мені під ноги, Надійка докірливо мовила:

— Ви до нас ходили. Не послухались…

Я мовчу. Бо що тут можна сказати? Ну, прийшла б не до Макарихи, а туди, в санаторне селище, — що б від цього змінилося? Якщо Сергій затявся на чомусь, так воно й буде. А ходити лише для того, щоб співчуття шукати, — це не в моєму характері.

— Не думайте так про Якова, — шепоче крізь сльози Надійка.

— А що я думаю? — мимоволі вихопилось у мене. Відразу ж відчула, що ці слова зайві, недоладні. Краще було б промовчати.

— Знаю, що думаєте. І про нього, і про мене… Не думайте так. Яків піде…

— Куди піде?

— Куди треба. Все одно це не життя. Кожен день крадений. Нехай краще своє відбуде, бо соромно людям у вічі глянути. Всі ж знають, як це сталося. Начальство прокуророві дзвонить, виконроба вигороджує. А вони однаково із Яковом винні. Та нехай, Яків без нього піде.

Дрижить Надійка, мов у лихоманці Хлипає беззвучно, наче боїться, щоб мертва Марина не почула. Груди маленькі, майже непомітні, плечі худенькі, мов у школярки, яку мати погано доглядає.

— Якось проживу, — хлипає Надійка. — Може, й не виселять…

Чомусь я не подумала раніше, що Надійку мають виселити, якщо Яків до в’язниці піде. Квартира належить санаторію, живуть вони в ній ненадійно, мабуть, лише завдяки тому, що Макариха там працює і вміє задобрити кого слід. Ну, може, того ж самого Кулика. Якщо вона розгнівається на невістку, накаже їй додому повернутися — доведеться свекрусі догоджати, бо власного кутка ніде немає, а Яків не дозволить без материнського нагляду жити. Якби навіть дозволив, Макариха синові такого б нашептала, що все одно б у них життя не було. Краще перетерпіти, ніж свекрусі не покоритись.

Тремтить Надійка на моїх грудях, а я мимоволі по її худенькій спині долонею провела. Тепло мені стало на душі. Знаю себе: якщо є біля мене душа рідна, то ніяке лихо мені не страшне. А самотності не навчилась долати. Здається вона мені такою карою, що померти легше, ніж її витримати. Ніби ж є люди навколо тебе, багато людей, а ти наче посеред океану в дірявому човні гойдаєшся, ногою ступити нікуди. А може, й Надійка те ж саме відчуває? Та ні ж бо, у Надійки є чоловік. Люди на те й одружуються, щоб від самотності врятуватись. У молодості цього не розумієш, а як прийдуть зрілі роки, то й страх перед самотністю з’явиться.

Мовчки голублю Надійку і роздумую: чи вийде щось добре з того, коли Яків до прокурора піде? Ну, скажімо, повернеться до мене Сергій, та чи разом з ним повернеться в хату радість? Чим він допоможе Надійці, яку Макариха поїдом їстиме? Іще одне життя загублене, іще рана в його душі. Йому легше самому перестраждати, ніж людські страждання бачити.

А Надійка відірвалась від мене, тихо покликала:

— Якове!

Тримаючи в руці налигача, Яків вивів із кущів корову. У нього вигляд людини, яка приготувала себе до страти.

— Ви з матір’ю не сперечайтеся, — каже Яків. — Вона любить наперекір усе робити. Кажіть їй, нехай Надійку додому забирає. Раз на тиждень кажіть — цього й досить. Тоді вона все навпаки зробить.

Дивлюсь на Якова, і сльози на очі навертаються. Недобре про нього думала, мало до зрадників не зарахувала. Звісно, він боїться. Та чого він боїться більше — частку життя в’язниці віддати чи волю материнську порушити? Мабуть, в’язниця йому не така страшна, як рідна мати.

Нарешті з думками збираюся і кажу:

— Нічого не робіть без мене. Прийду на квартиру, там усе й обговоримо.

— Коли прийдете? — питає Надійка.

— На тому тижні.

Вони переглянулись, Яків сердито корову смикнув — мабуть, нелегко далось йому оте рішення. Кожен із нас недоречного слова боявся, бо могила поруч, мертва Марина в ній лежить. Попрощались вони зі мною та й пішли з коровою кудись до лісу. Яків за налигача веде, а Надійка лозиною підганяє. Додому, напевне, не скоро повернуться. В лісі їм легше дихати, ніж удома.

А я постояла на могилі й рушила до своєї хати. Незчулася, як і вечір надійшов.

Згадала про зошити Сергія. Я ж, мабуть, іще не казала, що Сергій, наслідуючи батька, також щось писав. Отож у моїй хаті існувало дві схованки для писань, хоч вони, оті писання, й не були схожими. Та, власне, й не могли бути.