Микола Руденко - У череві дракона

Виклала Сергієві зошити на стіл, їх багато, вони різні — і товсті, в твердих обкладинках, і тоненькі, учнівські. Обкладинки Сергій для них сам склеював. Вибрала товстий, у ситцевій обкладинці. Колись мені Василь ситцю набрав, шматок залишився, а Сергій його для зошита використав. І знов перед моїми очима попливли спогади. Я гнала їх від себе, боялася спогадів, бо після них знов до самотності доводилось повертатися, тоді вона ставала нестерпною. Розгорнула навмання, побачила якісь формули та розрахунки, перекинула кілька сторінок і почала читати. Сторінки написані квапливо, нервово, наче Сергій боявся, що зникне та хвилина, коли йому світ почав відкриватися. Мабуть, виписав чорнило із авторучки, продовжував олівцем — спершу чорним, потім червоним.

І саме тоді, коли я читала, до моєї свідомості почала пробиватися думка: адже ж оці мої сторінки — те, що я зараз пишу, — по суті є наслідуванням Сергієвої звички записувати все, що відбувалося з ним та з його душею. Хоч він мені й не показував своїх записів, але я бачила, що він просиджував над ними по кілька годин вечорами. Часом мені таки вдавалося заглянути через плече, отже, я знала, що то були роздуми про бачене та пережите. Сергій, здається, не читав Сковороди, а проте ніби з далекої минувшини почув його заклик: «Пізнай себе». Тепер, бач, і я навчаюся отієї мудрої науки…

Тут я дозволю собі дещо виписати із Сергієвого зошита. Я розуміла, що знайомство з Юрієм Тихоновичем та Ніною не могло не знайти свого відображення в нотатках Сергія. Я не помилилася: він приділив цьому знайомству чимало сторінок.

Ось вони.

Я звик відвідувати лекції в Будинку вчених. Не всі вони однаково цікаві, але це ж так само, як і кіно: треба переглядати все, бо наперед не можна дізнатися, що тебе схвилює…

Нещодавно мене зацікавила лекція на тему: «Деякі проблеми сільського будівництва». Я й сам будівельник, люблю свою професію. Міське будівництво мені добре відоме. А як будуються на селах? Цього я не знав.

До лекції лишалося зо дві години. Поблукавши трохи у скверику, я зайшов до вестибюля Будинку вчених. Тут уже зібралося чимало слухачів. Здебільшого це були студента та пенсіонери. Я нерідко задумувався, чому саме ця категорія людей найчастіше відвідує лекторій. Спершу спали на думку матеріальні причини: і ті, й ті мусили заощаджувати копійку, а театр коштує недешево. Та, мабуть, не лише в цьому справа. Студенти тут поповнювали свої знання — адже ж із лекціями інколи виступали відомі вчені. Що ж до пенсіонерів, то вони, скинувши з себе вантаж життєвих клопотів, тепер також робилися студентами. Раніше в них для цього просто не вистачало часу.

Мою увагу привернуло велике людське коло посеред вестибюля. Люди, щось там розглядаючи, жестикулювали, сперечалися. Протиснувшись поміж двох молодиків, які сперечалися найголосніше, я побачив великий макет нового села.

У зеленій долині текла річка. Обіч неї підіймалися вгору заасфальтовані вулиці. Солом’яних стріх не було й близько — всюди стояли котеджі з мансардами та верандами. Цвіли сади, чистоту повітря охороняли високі тополі, вухо вгадувало витьохкування солов’їв. Словом, це був той благословенний світ, який одразу ж мене зачарував. Мені було неприємно чута скептичні зауваження одного із хлопців, які сперечалися:

— З пап’є-маше легко виготовити. А як воно насправді — того ми не знаємо.

— Поїдь у Ксаверівку, — заперечував другий хлопець. — Там побачиш в натурі.

— Бачив. Ксаверівцям держава допомогла.

— І тут допоможе.

— Ну, десяткові сіл допоможе. А решта?.. Ти одного не розумієш: зараз молодь село кидає. Хто на Донбас, хто на Урал. А там, дивись, і старих до себе переманюють. У нашому селі стільки хат позабивано… То для кого ж будувати?..

— З такого села не втечуть. Бачиш, який тут палац культури?..

— Не тільки через те їдуть, що по селах культури бракує. Хліб нині механізатори виробляють. А що ж іще?.. Ну, буряки. Так їх же не всюди сіють. Навіть картоплю вже і саджають, і збирають машинами. Робочих рук лише там не вистачає, де нової агротехніки не дотримуються. Та не може ж так бути вічно!

— То що ж ти хочеш — щоб люди під соломою жили?..

— Ні, Богдане. Я трохи інакше думаю. Хто не збирається села кидати, той сам для себе побудує. А це так не робиться. От, скажімо, я. Хіба ж я знав, що до політехнічного мене приймуть? Одне діло мріяти, друге — екзамени скласти… Тепер уяви: я ще в шостому вчуся, а колгосп мені хату ставить. Виходить, заради хати я мушу від інституту відмовитись. А якщо в мене талант? Ну, покликання. Розумієш?.. Ні, Богдане! Це нереально… І так у кожній сім’ї. Наперед не можна визначити, хто в цій хаті житиме. То навіщо ж її ставити?..