Микола Руденко - У череві дракона

— Але ж ти зрозуміла, — нервово закусивши губу, гнівливо мовив Василь. — Чому ж ти гадаєш, що інші не зрозуміють?

— Тому, що я давно вже стала тобою, — з посмішкою відповіла я. І лише згодом зрозуміла, що то був не жарт, а глибоко вистраждана істина.

У когось, мабуть, одразу ж виникне думка про атомну бомбу — я ж бо назвала його відкриття страшним. Але ж помиляються люди, котрі думають, що земна цивілізація може загинути лише від атомної війни. Василь перед смертю сказав:

— У фундамент нашої держави закладена міна уповільненої дії. Повір мені, Соню, вона здатна накоїти не менше лиха, ніж атомна бомба. Рано чи пізно, але вона вибухне. Ми — це шоста частина земної кулі. Розумієш, Соню?.. Ця катастрофа не обмежиться тільки нашою загибеллю. Тут не можна себе жаліти. Треба стукати до найвищих дверей. Виженуть — знову стукати. І ніколи не ображатися, бо нашим ворогом є тільки людське нерозуміння. На земній кулі немає жодної людини, котра, зрозумівши, про що тут йдеться, відмовилася б нам допомагати.

Василь і сам намагався переконати працівників ЦК, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості! Так, помилився: енергетичний канал для виникнення додаткової вартості існує в самій природі. Пояснювати її походження експлуатацією праці — хибно. Якраз навпаки: експлуатація призводить до відмирання джерел абсолютної додаткової вартості — тоді настає голодомор, суспільний хаос, руйнація державних підвалин…

Ах, навіщо я оце кажу? Тут треба або написати цілий том (ба, навіть не один!), або мовчати, зціпивши зуби, — адже ж отакі сентенції, які я щойно проголосила, здатні привести хіба що до психіатричної лікарні.

Цього ледь-ледь не скоїлося з Василем, але я умовила професора Ващенка, що подбаю про нього сама. Дивна була ця розмова, дуже дивна. Я запам’ятала її майже дослівно. Вона виглядала так:

ПРОФЕСОР: У вас, Василю Микитовичу, є якась всепоглинаюча ідея? Така, що заполонила вас повністю. Про зміст самої ідеї я не питаю. В даному разі це не має значення. То як, Василю Микитовичу, є така ідея? Скажіть, будь ласка, чи я часом не помиляюся?

ВАСИЛЬ: Ні, не помиляєтесь. Така ідея у мене є.

ПРОФЕСОР: І вона вас мучить. Вам здається, якщо цю ідею не прийме людство, станеться глобальна катастрофа. Так чи ні, Василю Микитовичу?

ВАСИЛЬ: Так. Я в цьому переконаний.

Професор іронічно посміхнувся й кивком голови дав зрозуміти, що бажає залишитися зі мною віч-на-віч. А коли Василь вийшов, Ващенко приязно сказав:

— Постарайтеся заповнити його дозвілля розвагами. Театр, картинні галереї, риболовля. Якщо є змога, поїдьте до моря. Хвороба не становить особливої небезпеки. Згодом минеться. Не хвилюйтеся, я поговорю з ким належить. Вас надалі не турбуватимуть. Але нехай Василь Микитович більше нікуди не пише.

Довго сердився Василь на професора, коли я переповіла його настанови.

— Виходить, нормальними є тільки ті люди, у кого немає жодних ідей. А як же тоді класики марксизму? Чи могли б вони з’явитися, якби й тоді існували отакі психіатри?

Я чомусь вірила: там, у ЦК, нарешті зрозуміють, що казав їм Василь, бо цього не можна не зрозуміти! Василь гадав, що у партії є лише зо два десятиліття для перебудови. А може, й менше.

Василь наказав: якщо він помре, я повинна передати усе написане ним у власні руки когось із представників ЦК. Вони колись прийдуть — самі прийдуть!

Ось чому після директорських слів про телепатію я одразу ж згадала про ЦК. В моїй душі забриніла радість — забриніла, незважаючи навіть на лихо, яке скоїлося під баштовим краном. Може, таки справді прийшли?

Я, мабуть, виглядала вельми кепсько, бо в очах Миколи Олександровича з’явилося щось тривожне й водночас суворе.

— Даруйте, Софіє Кирилівно… — Він підвівся, по товстому китайському килимі пройшов у куток, до холодильника. Дістав звідти пляшку з нарзаном, наповнив склянку. — Випийте, будь ласка.

Я випила й ніби трохи заспокоїлась — не стільки від нарзану, скільки від співчуття. У мене навіть вистачило сил запитати:

— Невже справді з ЦК?

Я добре розуміла, що увага до моєї скромної персони з боку цієї всемогутньої установи означає лишень одне: прийшов нарешті час для Василевої праці, таки ж прийшов!

— Та ви не хвилюйтеся. Якийсь Коробов. Ви з ним не знайомі?

— Ні, не знайома.

— Він уже в дорозі. Хвилин через десять буде тут. Давно бачилися з сином?

У мені знов усе напружилося, наче вдарила в груди морська хвиля. Не встигла відповісти, як Микола Олександрович заговорив знову: