Микола Руденко - У череві дракона

— Вам потрібен добрий адвокат. Щось у цій справі не чисто. Ваш син — машиніст баштового крана. Він не може відповідати за стропальника. А що каже слідчий? Яке він справляє враження?

— Він мені здається порядною людиною.

На обличчі Миколи Олександровича майнула іронічна посмішка — здалося, він щось хотів сказати, але не зважився. Тим часом двері відчинилися, й до кабінету увійшов привітно усміхнений чоловік років сорока. Темне волосся на його черепі помітно відступало до потилиці, утворюючи лисину. Але вона ще остаточно не сформувалася. Синій костюм сидів на ньому бездоганно — мабуть, пошитий у майстерні, що обслуговує республіканське начальство. Прибулий вклонився мені не без галантності й подав не по-чоловічому випещену руку.

— Коробов Євген Маркович.

Відтак потиснув руку Миколі Олександровичу й дістав з кишені посвідчення із золотим тисненням. Там значилося, що він є працівник київського обкому партії. Це мене дещо розчарувало, бо Василь завжди говорив про ЦК — не про обком.

Ніби здогадавшись, про що я в цю мить подумала, Коробов квапливо заговорив:

— Я отримав доручення від Центрального Комітету ознайомитися з економічною працею вашого покійного чоловіка. Не дивуйтеся, Софіє Кирилівно, що відповідь так забарилася. Сучасна наука до того розчленована, що підшукати в одній особі біофізика й економіста не так легко. Зараз ми таку людину маємо.

— Даруйте, у мене справи, — заквапився Микола Олександрович і вийшов з кабінету. А я тим часом вивчала Коробова. Добре враження справила на мене його мова. Сподобалося й те, що він доволі компетентно визначив, якому саме фахівцеві належало передати для вивчення Василеву працю. В ній і справді зливалися в синтезі три науки: економія, фізика й біологія. Я не помилилася, відрубавши в слові «політекономія» першу частину — Василь з гнівом і презирством ставився до цієї, на його погляд, легковажної комбінації слів. Вона, ця комбінація, неприродна так само, як, скажімо, політбіологія або політхімія. Там, де йдеться про закони природи, політика має скромненько мовчати. Якщо ж вона не мовчить, справжня наука гине. Провина Маркса перед нащадками саме в тому й полягає, що він суто наукове схрестив з політичним. Це походило від його намагання за будь-яку ціну створити саме пролетарську економічну науку — замість науки загальнолюдської. У XIX столітті цього ще можна було не помітити, але в другій половині XX століття цього не помічали лише ті люди, які не вміли чесно мислити. Або просто боялися.

Василь про це розмовляв лише зі мною — писав він значно акуратніше, аби не дратувати апологетів марксистської політекономії. Він розумів, що іншої економії, окрім політичної (отже, марксистської), в Радянському Союзі взагалі немає, з цим доводилось миритися. Свою формулу додаткової вартості він назвав Формулою Сонця. Я так звикла до цієї назви, що навіть змайстровану самим Василем валізу, в якій зберігалися його рукописи, також подумки називала Формулою Сонця.

— Що ж вимагається від мене? — намагаючись не виказувати радості, запитала я посланця високої установи.

Коробов рвучко перевів погляд з великої китайської вази, що стояла в кутку, на мене — і в тому погляді стрільнуло щось несподівано жорстке, навіть нещадне.

— Гадаю, це зрозуміло. Адже ж Василь Микитович заповідав свою працю партії. Чи, може, він змінив свій заповіт?

— Ні, Євгене Марковичу, чоловік не МІНЯВ духівниці, — знічено відповіла я, відчуваючи, що мій радісний настрій поволі розвіюється.

— То в чому ж справа? Я приїхав, щоб отримати економічну працю, яка належить партії. Чи, може, ви мені не довіряєте?

Він швидко написав на чистому аркуші число телефону й посунув той аркуш до мене.

— Телефон завідуючого відділом науки ЦК. Будь ласка, зателефонуйте.

Я, мабуть, зашарілася — здавалося, що обличчя мені натерли перцем.

— Куди вам привезти рукопис?

— О-о, ми вас позбавимо цього клопоту. Я готовий проїхати з вами додому. Машина в нас є. Гадаю, Микола Олександрович відпустить вас на годину.

Микола Олександрович, як виявилося, пережидав мою розмову з Коробовим у кабінеті Кулика — заступника з господарської частини. Коли ми вийшли до вестибюля, директор також опинився біля нас, готовий виконати будь-яку забаганку обкомівця. Власне, Микола Олександрович обіймав посаду головного лікаря, але всі його називали директором, бо адміністративної роботи на нього лягало більше, ніж лікарської.