Микола Руденко - У череві дракона

Нікого в неї не було — ні рідних, ні знайомих. Ніхто не знав, де вона живе, де працює. Та й чи працювала вона де-небудь? Інколи бачили її в місті з простягнутою рукою. Все, що їй кидали перехожі, Марина пропивала. Та коли приїздила до Сергія, зодягалася хоч і не пишно, зате охайно. Лише одутле обличчя свідчило про те, яким життям жила ця літня жінка. А горілка й зовсім зробила її старенькою бабусею.

Ніхто також не знав, чому вона інколи провідувала Сергія. Між ними існувала якась таємнича, незрозуміла дружба. Про це знали тільки ми з Василем. Ми не боронили Марині підстерігати Сергійка десь по дорозі до школи. Пізніше, коли він повернувся з армії, Марина приходила до нього на роботу. Бувало, вона проводила його лісом аж до нашого хуторця. До хати не заходила — боляче їй було чути, що Сергій називає мене матір’ю. Бо таки ж не я — вона його рідна мати!..

Марина сама нас просила ніколи не розповідати Сергієві, ким вона йому доводилася. Називала себе нашою далекою родичкою, та й тільки. Сергій не раз у мене допитувався, чому тітка Марина обходить нашу хату. Йому здавалося, що це ми її колись образили, через те він так її жалів. Марина й сама розуміла, що любити її не можна — можна тільки жаліти, але іншою людиною стати вже не могла. Крадькома виявляла материнську ласку, дуже боялася, щоб Сергій не побачив її такою, якою бачили інші. Грошей ніколи в нього не брала, бо, мабуть, їй соромно було пропивати гроші, зароблені сином.

У той день вона також приїхала автобусом. Дівчата розповідали: сидячи на пні під сосною, Марина не відривала очей від кабінки, в якій інколи можна було побачити постать Сергія. Я й сама не раз отак сиділа, з гордістю стежачи за неквапливими вимахами залізної руки, що ніби продовжувала руку Сергія.

Напевно, й Марина переживала таку гордість. А коли побачила страшну небезпеку, геть про все забула. Мабуть, їй хотілося лихо від Сергія відвернути.

Може, признатися слідчому, що Марина — це мати рідна? Може, це якось допоможе Сергієві?..

Довго в мені оця думка бродила. Потім я зміркувала, що тут немає причин для полегшення його провини. Навпаки, у справі Сергія з’явиться додатковий аргумент для звинувачення: не просто вбивця, а вбивця рідної матері! Хіба може бути щось страшніше?

Ось уже другий місяць триває слідство. До Сергія нікого не пускають, бо такий порядок у них: побачення можна одержати тільки після суду.

А що, як дуже попросити? Ну, скажімо, запевнити слідчого, що моє побачення з Сергієм допоможе з’ясувати справу…

У прокуратурі свої правила, на які ми не маємо права скаржитися. І якщо слідчий, котрий вів цю справу, прийняв мене не одразу, то, мабуть, мав для цього поважні причини. Але він все ж таки мене прийняв, розмовляв чемно й просто, мовби це була розмова десь у скверику. Лише ретельно виголений череп, видовжене аскетичне обличчя, стомлений погляд і велика купа справ, яку принесла йому секретарка, нагадали мені про те, перед ким я сиділа. Вбивство сталося, одна людина відібрала життя у іншої, отже, цілком ясно, що злочин мусить бути покараний. Коли я почала домагатися побачення, обличчя слідчого стало суворим і неприступним.

Він сказав:

— У всіх є діти або матері. Ви хоч істерики мені не влаштували, і за те спасибі. А побачення… Законом заборонено. Розумієте?..

Я змушена була погодитись, що мій візит виявився недоречним. Якщо він почне приймати всіх родичів, що вихлюпують на нього свої жалі та ридання, то де ж йому взяти сил і часу для вивчення складних, заплутаних справ? Проте я, мабуть, нічим не відрізнялася від інших родичів, бо відразу ж випалила:

— Мій син не винен! Він не міг бачити, як почепили вантаж.

Щось пасторське з’явилося в обличчі слідчого, може, ота лагідність, з якою він міг розмовляти про гріх та покарання.

— А навіщо бачити? Є правила безпеки, яких слід дотримуватись. Робилося на хіп-хап…

Все в мені бунтувало, бо добре знаю, що Сергій нічого не робить на «хіп-хап», але я промовчала. Погляд слідчого якось потеплішав, тепер він нагадував співчутливий погляд директора школи, який знає, що матері боляче слухати недобрі слова про сина.

— Заспокойтеся, — сказав слідчий. — Є чимало мотивів, які пом’якшують провину.

Пом’якшують? А що ж це означає?.. Я знаю: якби можна було хоч на кілька хвилин покинути могилу, Марина прийшла б сюди сама і впала в ноги прокуророві. Невже й тоді він би не відпустив Сергія? Мені хотілося крикнути: «Ця жінка — його мати! Вона прийняла смерть за сина. А ви його караєте. Не карайте, бо й на тому світі їй болітиме!»