Микола Руденко - У череві дракона

Грива й Копиця, вийшовши на майданчик, задивилися вниз — туди, де зміїлася асфальтова серпантина, що з’єднувала таємничий Форос із зовнішнім світом.

— Скажіть, будь ласка, — простодушно запитав Мирон Сидорович, — це тут по смерті сина жив Горький?

Копиця рвучко обернув до нього високого лоба, що переходив у лисину. В його погляді майнуло щось осудливе, мовби Мирон Сидорович виявив нетактовність. Відтак, зіпершись спиною на парапет, кивнув на занедбаний храм:

— Навіть турки відновлюють мозаїку константинопольської Софії. Євангелійні мозаїки цілковито розчищені від мусульманських нашарувань. До речі, мені пощастило побувати в цьому храмі…

І поет, не цікавлячись, чи слухає його співрозмовник, почав розповідати про свою подорож довкола Європи на теплоході «Победа». Гриві не лишалося нічого іншого як терпіти.

У Коктебель прибули надвечір. Море підступало майже до порога волошинського будинку, що був занедбаний майже так само, як православний храм, де вони обідали. У ветхому будинку доживала віку вдова поета, а довкола нього виросли нові корпуси, з яких долинало цокотіння друкарських машинок, — там народжувалися нові романи. Спершу привітна жінка повела кудись родину Копиці — і Мирон Сидорович був задоволений, що вони з поетом, як з усього видно, мали опинитися в різних корпусах. Грива не одразу збагнув, чим саме йому антипатичний Іван Копиця, а проте відповідь не забарилася: поет надто полюбляв земні блага, котрі йому діставалися не без принижень. Саме ота готовність до принижень і відштовхувала Мирона Сидоровича.

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..