Микола Руденко - У череві дракона

— А чому ж ви босі? — запитав Мирон.

Дядька не лише не засмутило це питання — він розреготався.

— Дозвольте, я вам билицю розкажу. Ви, мабуть, знаєте: біля кожної сільради на стовпцях лисніє рямця з газетою. Наочна агітація і пропаганда. Отож завважте: стоїть біля неї отакий босоногий телепень, як я, читає газету. І мимрить собі під носа: «Ох і жмуть, прокляті. Ох і жмуть!» А тим часом із-за стовпця сексотська [12]пика висовується: «Хто жме?» Дядько кахикнув у кулак та й каже: «Чоботи жмуть». Сексот примружився: «Які чоботи? Ти ж босий». Дядько почухав потилицю: «Тому й босий, що жмуть».

— Ясно, — мусив погодитися Мирон Сидорович, подумавши: «Хитро зв’язав кінці—і той, і цей».

Зараз, проминаючи села, що поволі звільнялися від гнилих солом’яних стріх, він подумав: нехай дядько взувся в кирзяки, а таки ж, мабуть, уже не босий.

Щоб опинитися на севастопольській трасі, належало від Полтави їхати на Харків — по ребру гострого трикутника підійматися на північ, щоб відтак круто повернутися назад. Гак був чималий і до того безглуздий, що Мирон почав розпитувати у зустрічних водіїв, чи немає дороги прямішої. Йому підказали: можна проїхати через Карлівку просто на Красноград. Це скорочувало шлях майже на триста кілометрів, але дорога ненадійна, як і все, що будувалося не державою, а колгоспами. Часом це була звичайна грунтівка, що вела серед озимих пшениць та безмежних плантацій кукурудзи. Якби зненацька випав дощ, довелося б пошкодувати, що не поїхали на Харків. На щастя, дорога стугоніла, як бубон, зате колгоспні водії на своїх півторатонках обдавали їх густими хмарами чорноземної пилюки. Мирослава гнівалася, вона нагадувала ляльку, виготовлену із ганчірок, — обмоталася хустками й рушниками в такий спосіб, що не було видно навіть очей. Зате Мирон був вдячний людям, котрі справили їх на цю дорогу. До нього повернулися роздуми, навіяні дніпровською повінню та нічним спілкуванням з Юрком. А може, то були думки незліченних поколінь, що жили й помирали на цій землі; їхнім духом просякнута кожна пилинка, бо що ж таке чорнозем, коли не вчорашні клітини живих організмів — рослин, тварин, людей? Як не відгороджуйся від цих летючих монад, а вони знайдуть тебе навіть законсервованого в рухливій мотобляшанці, щоб дошкребтися до твого сумління. І ти почуєш голоси пращурів — вони з тобою розмовлятимуть так, ніби ти також уже став землею, бо твій вік в ноосфері, понад оцим чорноземом, такий короткий, як вік пінявого гребінця на вершині морської хвилі: то лише здається, що білий гребінець є щось інше, не вода; і так само тобі лише здається, що ти є щось інше — не полтавський чорнозем, що подекуди сягає на глибину людського зросту.

— Тату! Поглянь — річка. Давай викупаємось.

Сергій торсав його за плечі, а Мирослава, що вже вилупилася із ганчір’яного лона, згідливо хитала головою:

— А й справді, чому б нам тут не спинитися?

Мирон з’їхав на берег річки, що текла серед осокових та очеретяних нетрів. Вода в ній була каламутна, густа, як наваристий суп, але засмаглі й обвітрені шибайголови шугали в неї з дерев’яної вишки, мов наполохані жабенята. Батьки й не помітили, як Сергійко в самих плавках опинився на вишці. Його обступили красноградські туземці — почалося насторожене знайомство, ритуал якого схожий у дітей і тварин. Мирон подумав: діти взагалі значно ближче стоять до тваринного світу, ніж дорослі, — та сама неприхованість природних потреб, щира простота вчинків, котрі легко передбачити. Колись, у часи запорозькі, мабуть, і дорослим чоловікам була властива така простодушність, але ж незрівнянно ускладнився світ — ускладнились і людські стосунки.

Мирослава, походивши по моріжку понад Берестовою, так і не наважилась увійти в воду — вона гидилася цієї степової річки, хоч Мирон намагався її переконати, що вода лише здається брудною, то в неї такий колір. Зрештою попросилися на чиєсь обійстя, де дерев’яний журавель зухвало цілився в небо, — господиня дозволила похлюпатися біля криниці, послуговуючись нагрітою на сонці водою, що стояла в бочці.

Власне, можна було їхати — відсвіжений Мирон не відчував утоми, а рани також не нагадували про себе.

Ще нестара господиня, що впустила їх на обійстя, до криниці, чимось нагадувала Клару — якось дивно затріпотіло Миронове серце, душа наповнилася загадковим почуттям, котре змусило Мирона Сидоровича запитати себе: а що це, власне, має означати?..

Мирон покликав Сергійка, щоб їхати Далі, але той почав рюмсати: