Микола Руденко - У череві дракона

Те, що я виявив, мене вразило: виявляється, вся ейнштейнівська космологія базується на формулі, яка застосовується для гравітаційного радіуса, але вже без двійки:

Rкoсм. = GMкосм./C 2 = 6,67 × 10 -8 × 10 56/ 9 × 10 20≈ 10 28см. Ця подвійна бухгалтерія мені видалася сумнівною: така різниця може існувати лише в теоріях, але ж не в самій Природі! Я знайшов також судження визначних радянських фізиків, котрі вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла внаслідок непослідовності в розрахунках. [13]Це давало мені право позбутися двійки, яка вельми заважала.

Другий елемент, котрий я взявся досліджувати, — Ваша формула:

Це рівняння здається мені справжнім відкриттям, до того ж цілком неспростовним! Тільки лінощі думки заважають побачити, що вся маса небесного тіла перебуває в монаді. Отже, слід виснувати: маса є не що інше, як фізична субстанція монади. Я цілком поділяю Ваше твердження, що планета як фізична реальність для Всесвіту, не для нас, грішних, — це тільки сама монада. Я не забув оці Ваші слова: „Ми живемо на небесному тілі, не більшому від вишневої ягоди. Відлічувати радіус земної кулі від сфери (або навпаки: до сфери), де живемо ми, так само нелогічно, як від орбіти Місяця. Або й від Сонця. Тут зникають всі інші критерії, окрім того, що видають за об’єктивну реальність наші чуттєві рецептори. Це, власне, нічим не відрізняється від тієї очевидності, яка ставила Землю в центр Всесвіту, — так, не відрізняється, бо то є реальність суб’єктивна, але ж не об’єктивна…“

Схрестивши Вашу формулу з формулою, на якій заснована сучасна космологія, я й отримав той вираз для Сили Моносу, про який Ви мене питали. Даруйте, але я все ще не розумію, як Ви у своїх обчисленнях отримали цілком правильну її величину, не маючи цієї формули. Чомусь Ви тримаєте це в таємниці — але то Ваша справа.

До речі, поставивши Силу Моносу в центр інших сил, відомих сучасній фізиці, я почав отримувати рівняння, котрі…

Страшно про це згадувати в листі! Скажу на вухо, коли повернетесь до Києва.

А поки що вітайте Мирославу Яківну й Вашого майбутнього штангіста. Я за те, щоб київські автомобілісти наслідували Вас — їхали собі до моря, а не витолочували сінокоси в дніпровських лугах колесами „Волг“ і „Москвичів“. Саме від них доводиться батькові охороняти луги. Я йому допомагаю. І вже нажив собі ворогів серед вельми впливових людей. Але таке життя — що можна вдіяти? Тисну руку. Ваш Ю. Жолудь».

Бозна, що саме сподобалося Мирославі в ранньому пробудженні — а чи відсвіжений нічною прохолодою світ, чи несподіваний приплив кохання, але вона тепер щодня вимагала, щоб Мирон будив її до схід сонця. Спершу вони просто підіймалися на кам’янисте узвишшя, щоб не проґавити врочисту мить, коли море подарує їм кусень полум’яного коржа (метафора Мирослави); а в наступні ранки сідали в човен, і Мирон веслував на схід — туди, де за десять-двадцять хвилин море перетвориться на мерехтливе полум’я. Те полум’я було лагідне, прохолодне — воно не обпікало, а лише сумирно гойдало човна, як мати гойдає колиску.

Мирон був щасливий, що в душі дружини задзвеніли струни, яких він раніше не помічав, — давно вже Мирослава не виявляла радості від спілкування з природою. Відчував, що й на нього вона дивиться мовби іншим оком — оком закоханої жінки.

Пружність води через весла передавалася м’язам — здавалося, море було продовженням його самого, а жінка, що сиділа на кормі зі щасливо усміхненим, запорошеним росою обличчям, була витвором сонячного полум’я; і все разом — сонце, море, вони з Мирославою — становило якусь таємничу цільність, мовби людство мало тільки зараз народитися і їм належало стати його прабатьками.

Рибальська снасть, яку Мирон кидав за борт, теж була первісною, прабатьківською — кілька гачків, захованих у яскраво-червоних пір’їнках. Свинцева кулька тягнули їх у тиху глибінь, на вказівному пальці лишалася ледь помітна петля від ліски. І то було все — так званий «самодур». Риба й справді мала бути дурною, щоб ловитися на отаку снасть. І все ж вона ловилася!..

Коли Мирон висмикував із води чималу ставриду, Мирослава тріпотіла майже так само, як спіймана рибина. Потім і сама кинула за борт виготовленого Мироном «самодура». А коли й на її пальчику засмикалась петля, вона мало не випала з човна від захоплення.

Одного разу вони повернулися з таким уловом, що увечері на свіжу рибу можна було запросити гостей. Хтось крикнув: «Гірко!» — і Мирон з Мирославою під дружний сміх кількох письменницьких пар змушені були цілуватися.