Коли Тед з Пітером увійшли, Тед ляснув дружину по спині так сильно, що я злякався за її здоров’я.
— Як поживаєш, стара? — весело вигукнув він і, скинувши оком на страви на столі, сказав Пітерові: — Добряча баранина мені дісталась. Я вторгував у Картера чотирьох овець по півкрони [5] 1 Крона — англійська монета, дорівнює п’яти шилінгам.
за одну. Добрі вівці, вгодовані. Покуштуєш — сам побачиш.
Коли зі столу все було прибрано й запалено гасову лампу, підвішену на ланцюжку під стелею, Пітер заніс ящик з пивом, і вони з Тедом підрахували на папірці, скільки припаде з кожного гостя за випивку.
— А чого б нам не розпити пляшечку, доки надійдуть інші? — запропонував Тед, коли скінчили з рахунками.
Пітер погодився.
Місіс Вілсон вкладала дітей спати в сусідній кімнаті, звідки долинав плач немовляти. Потім мале заспокоїлось, і вона вийшла до нас, застібаючи кофту. Тим часом двоє лісорубів прийшли й сіли на лавку за столом. З того, як вони привіталися до хазяйки, видно було, що ставляться вони до неї дуже приязно.
— Ну й упріли ж ми сьогодні в лісі, хазяйко, — сказав один з них, поклавши на стіл великі руки так, наче йому несила було тримати їх опущеними.
Потім прийшов Артур Робінс, а з ним і інші троє лісорубів, і Тед заходився наливати пиво в кварти, розставлені на столі.
Кожен приніс свою кварту, та хоч вони були різні за розміром, Тед наливав усім порівну.
Після кількох кварт Принц Прескотт почав награвати на гармонії. Він манірно поводив плечима, закидав голову й підносив руки над головою так, що міх гармонії круто вигинався, перше ніж він її згортав. Час від часу він мугикав, немовби настроюючи свій голос у лад із надривними звуками інструмента.
— Ще не розійшовся, — стиха пояснив мені Артур Робінс.
Артур сів поряд зі мною на ящик біля плити. Охоплений приємним передчуттям, він лагідно всміхався. Він любив, щоб пісня «брала за душу», й весь час просив Принца заспівати «Хлопчину з колонії».
— Що це на нього найшло сьогодні? — запально вигукнув він, коли Принц, захоплений «Валеттою», не звернув уваги на його прохання. Потім знову зажадав: — Давай «Хлопчину з колонії»! А то зарядив казна-що…
Гармонія, зітхнувши, замовкла.
— Гаразд, — сказав Принц. — Почали.
Коли він заспівав, Артур нахилився вперед, беззвучно, самими губами повторюючи слова пісні. Очі його сяяли втіхою.
У колонії далекій жив хлопчина одчайдушний —
Джекі Дулан на імення.
Народився у батьків він роботящих, але бідних,
В славнім місті Каслмейні.
Був він батькова надія, матері єдина втіха,
І вони молили бога, щоб не звідав хлопець лиха.
Це була улюблена пісня мого батька. Коли до нас навідувалися гості, він, підпивши, ставав на лавку і співав цю пісню, а дійшовши до приспіву, вигукував:
— Це треба співати стоячи. Вставайте, друзі!
Тим-то, коли Принц дійшов до приспіву, я схопив милиці, що стояли, притулені до стіни, підвівся й рішуче сказав Артурові:
— Встаньте!
— А таки встану, хлопче! — відказав він, підводячись, а тоді грюкнув квартою об стіл, задер голову й почав підспівувати несподівано могутнім басом. Я співав разом з ним дзвінким хлоп’ячим голосом; Пітер, Тед і лісоруби й собі попідводилися і, так само, як Артур, грюкнувши квартами об стіл, підхопили приспів, а місіс Вілсон притисла руки до грудей і захоплено шепотіла:
— Господи!
Гей, брати, в високих горах волю ми знайдем,
На розбій ми підем разом, разом і помрем!
Ніч зустрінем в темнім лісі, день — у чистім полі,
Краще смерть в бою кривавім, ніж життя в неволі!
— Оце-то пісня! — хрипко промовив Артур, сідаючи і простягаючи кварту, щоб налили пива. — З такою можна жити, навіть коли роботі кінця-краю не видно.
Незабаром Принц так розспівався, що його вже не можна було зупинити. Він співав «Лежав він на підлозі в барі», «Товарний вагон» і «Що ти мені купиш, тату?»
Кожна пісня викликала в місіс Вілсон рясні сльози.
— Які ж чудові пісні! — схлипувала вона. — Може, ти ще якісь знаєш, га?
— Авжеж, місіс Вілсон, я їх дуже багато знаю, — відповідав Принц, скромно опускаючи очі. — Я скрізь, де б не був, стараюся запам’ятати пісеньку.
— І «Сумне весілля» ти знаєш? — спитала вона з надією в голосі.
— На жаль, ні, місіс Вілсон. Але я неодмінно вивчу. Зате я знаю «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними?» Хочете послухати?
— Авжеж, авжеж! — вигукнула місіс Вілсон. — Яка гарна назва! — Вона обернулася до Пітера й Артура, які сперечалися, хто дужчий: кінь чи віл.
Читать дальше