— Ану, цитьте! — звеліла. — Принц зараз заспіває гарну пісню. Потім досперечаєтеся. Починай, Принце.
Пітер опустив руку, якою вимахував, розпалившись, і сказав:
— Гаразд, давай, Принце. — Він умостився зручніше на стільці, покивав головою і пробурмотів: — Спускай гальма.
Принц підвівся й оголосив назву пісні:
— «Чи ангели з крильми ясними дозволять погратися з ними?»
Він схилився над гармонією, й вона схлипнула в нього під грудьми, потім випростався, струснув головою, відкидаючи з очей чуба, і гугняво заспівав:
На вулиці гралися діти, лунав їх веселий сміх.
Каліка маленька, на милиці спершись,
в зажурі дивилась на них.
Вона б з ними разом сміялась і бавилася залюбки,
Дарма, що ніжки не ходять і милиці заважкі.
Та діти її цурались і, дивлячись в очі сумні,
— Іди собі геть, ти нам заважаєш, —
каліці казали вони.
Вночі, коли все вже поснуло, два ангели з неба летять.
Каліку маленьку беруть із собою, і губи її шепотять:
Тут Принц тремтячим голосом заспівав приспів:
Я, мамо, полинула в небо.
Чи й там буть самій мені треба?
Чи ангели з крильми ясними
Дозволять погратися з ними?
Чи скажуть — вона шкутильгає
І гратися нам заважає?
Тут діти не грають зі мною,
З калікою, завжди сумною.
Чи ангели з крильми ясними
Дозволять погратися з ними?
Коли Принц сів, сподіваючись почути захоплені вигуки, Пітер встав, поточився, випростався і грюкнув кулаком по столу, випнувши заросле лискучою бородою підборіддя.
— Клята пісня, зроду не чув сумнішої! Але її не слід було співати при цьому хлопчиськові. — Він драматично тицьнув пальцем у мій бік. — Ця пісня не для його вух. — Потім обернувся й нахилився до мене. — А ти не зважай, Алане. — Він важко опустився на стілець і налив собі пива.
Його гнівний вибух здивував мене. Я зовсім не пов’язував зміст пісні з собою. Мене розчулила доля бідолашної дівчинки, і я шкодував, що не можу погратися з нею. Слухаючи Принца, я подумки давав перцю всім, хто гнав її від себе. Мене здивувало, що дівчинка сама не поквиталася з ними, і я вирішив, що вона, певно, була зовсім маленька.
Але мені й на думку не спадало порівнювати себе з нею — це було б просто смішно.
Пітерові слова образили Принца.
— Що тут поганого? — обурено звернувся він до Артура. — Пісня як пісня. Алан знає, що він каліка, хіба ні? І ми знаємо.
Артур підвівся і, перехилившись через стіл до Принца, стиха сказав:
— Отут ти помиляєшся, Принце. Він не знає, що він каліка. — Артур підкріплював кожне слово помахом пальця. — І повік не знатиме цього, навіть якщо проживе сто років.
Артур випростався, задер підборіддя і, стуливши губи, втупився суворим поглядом у Принца, мовби чекаючи його заперечень. Але Принц явно знітився, й Артур заговорив лагідніше:
— Я не кажу, що пісня погана, але навіщо хлопцеві знати, що про нього думають якісь йолопи?
Принц погодився, що я й справді можу без цього обійтися.
— Ой лишенько, — озвалася місіс Вілсон, яка прислухалася до цієї розмови. — Я завжди кажу: краще не знати про свої недуги. Наприклад, коли в людини рак чи ще щось… Це ж просто жахливо!
Артур якусь мить замислено дивився на неї, а тоді знизав плечима і сказав Принцові:
— Заспівай нам іншої пісні. Щоб за душу брала. Ти знаєш пісню про Бена Холла? Зроби ласку — заспівай її.
— Я ж не знаю слів, Артуре. Ти їх пам’ятаєш?
Артур набрав у легені повітря і притис підборіддя до грудей.
— «Самі лише багатії боялись Бена Холла», — проспівав він тремтячим, непевним голосом. Потім замовк і витер губи тильним боком долоні. — Далі я не знаю. Але це збіса гарна пісня. Ти її неодмінно вивчи.
Я втомився і заснув на стільці під звуки пісень. Коли Пітер збудив мене, всі вже розійшлися.
— Прокинься! — сказав він тоном священика, що розпочинає проповідь. — Прокинься й ходімо зі мною.
Ми вийшли з дому й попрямували до повітки, де він уже приготував постелі.
Батько хотів знати все про мою подорож із Пітером. Він до дрібниць розпитував про людей, з якими я зустрічався, про мої розмови з ними.
Коли мати лагідним зауваженням спробувала зупинити цю зливу запитань, батько відказав їй:
— Я хочу знати, чи вміє він бути самостійним.
Він задоволено вислухав мою захоплену розповідь про витривалість і силу коней, які, тягнучи навантажений віз, жодного разу не послабили посторонки.
— Так, гарний запряг, що й казати, — зауважив він. — Пітер знав, що робив, коли добирав собі коней породи марло. Вони ніколи не втомлюються.
Читать дальше