Спот, який трохи відстав од Даммі, майнув зайцеві навперейми, але той вивернувся і проскочив між двома собаками. Даммі, що встиг оговтатися, знову взяв розгін і вже клацнув був над зайцем зубами, але звірятко знову вивернулося і, тепер уже перелякане на смерть, кинулося навпростець пасовиськом. Обидва собаки помчали за ним.
— Лови його! Хапай! — горлав я, вистрибуючи слідом за ними на милицях.
Джо біг навперейми й собі кричав:
— Бери його! Бери!
Посеред пасовиська Даммі знову мало не впіймав зайця, потім Спот, зрізавши кут, змусив звірятко завернути, але при цьому не втримав рівноваги й відлетів убік, а заєць помчав до чагарника. Даммі летів за ним, і відстань між ними скорочувалася.
Спот метнувся до кущів навперейми і, поки Даммі оббігав їх, пірнув, не зменшуючи швидкості, слідом за зайцем у хащу.
— Він його там загубить! — захекано вигукнув Джо, підбігши до мене.
Ми мовчки вдивлялися в густий чагарник; зненацька ми почули, як Спот голосно вискнув, завив — і тоді запала тиша.
— Він напоровся! — злякано вигукнув я, дивлячись на Джо й сподіваючись, що він дасть якесь інше пояснення.
— Схоже на те, — кивнув Джо.
— Він убився, — запхикав Енді.
— Помовч! — гримнув на нього Джо.
Ми довго шукали в кущах, доки нарешті знайшли Спота. Він лежав серед папороті, залитий кров’ю, й гілка, на яку він наразився, теж була закривавлена; гостра, як ніж, вона ховалася під листям папороті.
Ми прикрили Спота гіллям так, щоб його зовсім не було видно, й пішли додому.
Я заплакав аж тоді, коли знайшов батька в стайні й розповів йому про те, що сталося.
— Шкода Спота, — сказав батько. — Шкода. Але він навіть не відчув, що його вбило.
— Йому не було боляче? — спитав я, схлипуючи.
— Ні, — впевнено відповів батько. — Спот нічого не відчув. Хоч би де він зараз був, йому все ще здається, що він біжить. — Батько замислено подивився на мене й додав: — Спот засмутився б, якби дізнався, що ти отак побиваєшся через те, що він спить серед папороті в чагарнику.
Почувши це, я перестав плакати.
— Це через те, що я скучатиму за ним, — пояснив я.
— Авжеж, — лагідно сказав батько.
Щодня після школи Джо гнав качок і гусей до ставка за чверть милі від дому й щовечора приганяв їх назад. Вони перевальцем чалапали поперед нього, радісно збуджені, сповнені приємного передчуття. Проминувши останній гайок, вони наддавали ходи й починали крякати й гелготати, а Джо сідав на траву.
Я майже завжди ходив разом з ним. Цікаво було дивитись, як качки, опускаючи грудки, заходили у воду, а тоді відпливали геть від берега, погойдуючись на хвильках. Діставшись до середини ставка, вони потягувалися, лопотіли крильми, потім знову зручно вмощувались на поверхні, задоволено стріпували хвостом і починали шукати у воді поживу.
Джо вважав, що в ставку водяться різні таємничі істоти, але я з ним не погоджувався.
— Ет, хіба ж хто знає напевно, що там є! — замислено казав Джо.
Поки качки тішилися, ми бродили серед кущів, видивляючись на птахів, а якщо пора була весіння — лазили на дерева по яйця.
Я любив лазити на дерева. Я не пропускав жодної нагоди випробувати свою силу й робив те, до чого Джо, якому не треба було доводити свою вправність, ніколи б не додумався.
Видряпуючись на дерево, я покладався тільки на руки, бо ноги мої були майже ні до чого не придатні. Коли я підтягався з гілки на гілку, «погана» нога безпорадно теліпалась, а на «добру» можна було тільки спиратися, поки руки хапали гілку над головою.
Я боявся висоти, але долав страх, намагаючись не дивитися вниз, якщо в цьому не було потреби.
Я не міг, як інші хлопці, видиратися на стовбур по-мавп’ячому, але навчився за допомогою самих тільки рук підніматися по вірьовці. Коли нижні гілки дерева росли зависоко від землі, Джо перекидав вірьовку через одну з них, і я підтягався на руках до першого сука.
Якщо я вилазив на дерево в ту пору, коли сороки несли яйця, Джо знизу криками попереджав мене про небезпеку. Притиснувшись щокою до шерехатої кори, я повільно підтягався на розгойдану вітром гілку — вгору і вгору, туди, де на тлі неба чорніла серед листя кругла пляма гнізда. Зачувши вигук Джо: «Стережися, летить!» — я зупинявся і, тримаючись на одній руці, другою починав несамовито розмахувати над головою, знаючи, що зараз наді мною зашурхотять крила, різко клацне дзьоб, а потім вітер ударить в обличчя, коли сорока шугне вгору.
Якщо я встигав помітити, як птах налітає згори, то це було не страшно: удариш його, й він одразу відлетить геть — хіба що дзьобне тебе в руку на льоту. Проте коли сорока нападає ззаду, а ти тримаєшся обіруч за гілку, — вона тебе і крильми вдарить, і дзьобне так, що аж-аж-аж.
Читать дальше