Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Батько не раз добувався верхи на ту гору. Він казав, що коні, об’їжджені на схилах гори, певніше стоять на ногах і коштують більше, ніж ті, що їх об’їжджали на рівнині.

Я твердо затямив це. Все, що батько казав мені про коней, назавжди входило в мою свідомість, ставало часткою мене самого, такою самою, як моє ім’я.

Підводячи мене до стайні, батько розповідав:

— Я зараз об’їжджаю жеребчика, який вирячує очі так, що видно білки. А білки показує тільки брикливий кінь, такий, що куди хоч копитом поцілить — навіть комару в око. Привів його до мене Брейді, і от згадаєш мої слова, колись цей жеребчик порішить старого. Ану, тихо мені! — гримнув він на коня, що раптом смикнувся до нас, присівши на задні ноги. — Бач — уже ладнається хвицнути. До вуздечки я його привчив — слухається, та коли дійде до хомута, буде з ним морока!

Батько відійшов од мене і, наблизившись до коня, провів рукою по його тремтячій спині.

— Тихо, тихо, красунчику, — сказав він лагідним голосом, і за мить жеребець заспокоївся і, повернувши голову, подивився на нього. — А цьому поглядові вірити не можна, — додав батько. — Коли я вперше запрягатиму його, обов’язково стриножу.

— Тату, а мені можна буде з тобою поїхати, коли ти запряжеш його у воза? — спитав я.

— А чого ж, — повагом відповів він, набиваючи люльку. — Ти б і допоміг мені — потримав би віжки. Так, і для тебе діло знайшлося б, але… — тут він притис тютюн великим пальцем, — спершу, мабуть, я все ж таки два-три рази проїдуся сам. Недалеко — просто, щоб перевірити, як він поведеться. А ти дивитимешся тим часом збоку, й коли я проїздитиму повз тебе, казатимеш, як він біжить. Про це я тебе часто проситиму — щоб ти казав, якої ти думки про коня. Ти на них добре знаєшся. Як на мене, то, їй-бо, краще за всіх.

— Авжеж, я дивитимусь і казатиму тобі! — вигукнув я, переймаючись величезним бажанням допомагати батькові. — Я дивитимуся на його ноги знаєш як! І за ходою стежитиму, і за всім. Я це залюбки, тату!

— Я знав, що ти погодишся, — сказав він, запалюючи люльку. — Я радий, що мені дістався такий син.

— А де ти мене дістав, тату? — спитав я, прагнучи продовжити цю дружню розмову.

— Твоя мати носила тебе під серцем, а потім ти народився, — пояснив батько. — Вона каже, що ти розквітав у неї під серцем, як квітка.

— Народився — як кошенята в Чорнявки?

— Еге ж.

— Знаєш, мені це якось гидко…

— Так… — Він помовчав, дивлячись крізь двері стайні на зелені хащі, а тоді сказав: — Коли я вперше дізнався про це, мені теж було гидко, та потім я зрозумів, що нічого поганого в цьому нема. Згадай, як лошатко біжить поряд із своєю матір’ю і тулиться до неї на ходу… Та ще й підштовхує її. — Він притулився плечем до стовпа, показуючи, як це буває. — Тож, перше ніж лошатко народилося, мати носила його в собі. А потім воно вистрибує навколо неї, наче проситься назад. Як на мене, все це дуже гарно. Краще, ніж якби тебе хтось просто приніс і віддав матері. Якщо поміркувати, все це дуже добре придумано.

— А таки добре, — погодився я, тут-таки змінивши свою думку. — Я люблю лошаток.

Мені раптом сподобалося, що кобили носять своїх лошаток у собі.

— Я б не хотів, щоб мене хтось просто приніс, — сказав я.

— Авжеж, — сказав батько. — Я б теж не хотів.

Батько вивіз мене на подвір’я й сказав, щоб я посидів і подивився, як він маститиме бричку.

— Ти знаєш, що в суботу буде пікнік? — спитав він, підпираючи вісь домкратом.

— Пікнік? — вигукнув я, враз перейнявшись радісним збудженням — ішлося-бо про щорічне шкільне свято. — А ми поїдемо?

— Авжеж.

Та раптом я скривився — таке болісне було розчарування.

— Але ж я не можу бігати, — сказав я.

— Так, — коротко підтвердив батько. Він рвучко крутнув підняте колесо й якусь мить дивився, як воно крутиться. — Але це не має значення.

Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну.

Доти я був найменшим і наймолодшим учасником змагань з бігу на нашому щорічному шкільному святі, й судді все робили, щоб допомогти мені прийти до фінішу раніше від моїх більших і старших суперників. Мене завжди ставили ближче до фінішу, хоч я, власне, і не потребував цієї пільги, бо чудово бігав, коли від мене цього не вимагали. Але я ще жодного разу не перемагав, дарма що всі судді вболівали за мене.