Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Та я туди враз добіжу.

— Слухай, Алане. — Батько присів навпочіпки й зазирнув мені в очі. — Не забувай, що я тобі казав. Тільки-но почуєш постріл — біжи до тієї стрічки. Мчи, не озираючись. Як тільки бабахнуть — біжи. Щодуху, як удома. Я стоятиму отам. То я пішов. Дивись на стрічку й назад не озирайся!

— А якщо я прибіжу перший, мені дадуть приз? — спитав я.

— Авжеж. Ну, готуйся. За хвилину стрельнуть.

І він, задкуючи, відійшов до шереги глядачів. Мене це збентежило. Я мав так багато запам’ятати — а як усе це запам’ятаєш, коли батька нема поряд?

— Готуйся! — раптом гукнув він мені з натовпу.

Я озирнувся, щоб подивитися, чому ж не стріляють з пістолета. Всі хлопці стояли на одній лінії. Їм там разом було, мабуть, весело, а я стояв тут сам-самісінький. Мені захотілося туди, до них. Аж тут пролунав постріл, і всі побігли. І як швидко! Мені аж дух перехопило. Хлопці мчали, закинувши назад голови. Вони змагалися між собою, але мені не було з ким змагатися — бо хіба ж можна бігти наввипередки, коли суперник ще не порівнявся з тобою?

— Біжи! Біжи! Біжи! — кричав мені батько.

Тепер, коли всі вже добігли до мене, прийшов час стартувати й мені, але вони чомусь не стали мене чекати, і я щодуху помчав за ними, лютий і розгублений водночас. Коли я дістався до фінішу, стрічка вже лежала на землі. Я зупинився й заплакав. Батько підбіг і взяв мене на руки.

— Щоб мене дідько взяв! — роздратовано вигукнув він. — Чому ти не побіг, коли стрельнули? Чому ти знов озирнувся й став чекати на хлопців?

— Я чекав, щоб позмагатися з ними, — схлипував я. — Бо коли наввипередки, то треба чесно-о!

— Ну, гаразд, не плач, — заспокоїв мене батько. — Ми все одно зробимо з тебе бігуна.

Все це було рік тому.

Може, і він згадував усе те, розкручуючи колесо, в той час як я сидів у своєму візку з покаліченими, вкритими ковдрою ногами й дивився на нього.

— Так, цього разу ти бігти не зможеш, — сказав він нарешті. — Але я хочу, щоб ти дивився, як біжать інші. Я поставлю твою коляску біля самої стрічки. Дивись на них і біжи разом з ними. Коли перший хлопець розірве стрічку, розривай її разом з ним.

— Як це, тату? — спантеличено спитав я.

— Подумки, — відповів він.

Я обмірковував йогр слова, поки він ходив до стайні по бляшанку з мастилом. Повернувшись, він поставив її на землю коло брички, витер клоччям руки й сказав:

— У мене була колись чорна сучка, покруч гончака з дворняжкою, я з нею полював на кенгуру. Прудка, мов вітер. Як угледить кенгуру за сто кроків, то вже не відстане — будь-що наздожене. Сполохне, бувало, ціле стадо, вибере одного, кинеться за ним, ухопить за хвоста просто на льоту, коли той підскочить угору, й повалить. Не так, як інші собаки, що цілять у плече. І не було випадку, щоб вона схибила. Кращої собаки в мене зроду не було. Один хлопець давав мені за неї п’ять фунтів.

' — Чому ж ти її не продав, тату?

— Розумієш, я взяв її маленьким цуценятком і виростив. Назвав її Бессі.

— Тепер би її нам…

— Атож, непогано було б. Але якось вона наразилася на кіл і ушкодила собі плече. На ньому виросла велика гуля, і відтоді з Бессі вже не було ніякої користі. Та я однаково брав її з собою на полювання, й, поки інші собаки гналися за кенгуру, вона гавкала. Ніколи не бачив, щоб собака так заводився під час гонів — а сама ж вона в тих гонах участі не брала. Пригадую, одного разу ми зацькували старого кенгуру; він стояв спиною до дерева, і, коли Бріндл — інший мій мисливський пес — кинувся на нього, кенгуру розпанахав йому всю спину. І віриш, Бессі, побачивши це, аж завила. Їй-богу! Я зроду не бачив собаки, який би так завзято полював і бився, як Бессі. Але ж насправді вона не полювала й не билась, а тільки дивилась і гавкала!

— Мені так цікаво слухати про неї, тату, — сказав я, сподіваючись, що батько розповість ще що-небудь.

— Так-от, ти маєш бути таким самим, як вона. Коли ти дивитимешся на інших, то намагайся разом з ними битися, бігати, змагатися, мчати верхи й горлати. А про ноги свої забудь і не думай. Принаймні я відтепер про них не думатиму..

Щоранку сусідські діти заходили по мене, щоб везти до школи. Їм це подобалося, бо кожен по черзі сідав у візок і їхав разом зі мною.

Ті, що тягли візок, басували, як коні, а я кричав їм: «Гоп! Гоп!» — і вимахував уявним батогом.

Возили мене Джо Кармайкл, який жив через дорогу, — ми з ним приятелювали, — Фредді Гок, який умів усе робити краще за інших і був героєм школи, а також Ябеда Бронсон, який, коли хтось його зачепить, кричав, що піде скаржитися вчителеві.