Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Дівчина щезла, усміхаючись і посилаючи поцілунки рукою. Біле світло залляло залу, це було неначе пробудження: люди раді були опинитися серед своїх після того, як учинили правосуддя, сусідка Івіш запалила цигарку і ніжно посміхнулася сама собі. Матьє не прокидався, це було біле марення та й годі, довкруг нього біліли невиразні плями облич зі сміхотливим і млявим самовдоволенням, були вони переважно бездумні, моє теж, напевне, таке, в ньому теж існує доречність очей, кутиків губ, та попри це, мабуть, видно, що воно порожнє всередині, мов гнилий гарбуз; марою був і цей чоловічок, що знову плигнув на естраду й вимахував руками, закликаючи до тиші, з таким виглядом, наче зарання тішився із того подиву, котрий настане, коли він гаряче, без будь-яких коментарів, просто вимовить у мікорофон славетне ім'я:

— Лола Монтеро!

Зала здригнулася від захоплення й відчуття спільної причетности, залящали оплески, Борис був у захваті.

— Вони в доброму гуморі, все буде клас.

Лола притулилася до дверей; здаля її плескате і зморшкувате обличчя скидалося на лев'ячу морду, її плечі були миготливою білиною з зеленими відблисками, немов листя берези вітряного вечора під фарами авта.

— Вона така гожа! — прошепотіла Івіш.

Лола наближалася широкими спокійними кроками з виразом відчаю, по вінця наповненого невимушеністю; в неї були маленькі руки і важка ґрація першої дружини султана, та в свою ходу вона вкладала чоловічу великодушність.

— Вона кидає виклик, — захоплено мовив Борис, — її на гачок їм не зловити.

Та й правда: люди в першому ряду, зніяковівши, відсунули свої стільці назад, вони ледве зважувалися так близько дивитися на цю славетну постать. Прегарне обличчя трибуна, просте й широке, з виразом політичної значущости: рот знав свою справу, він звик, випинаючи губи, широко роззявлятися і вивергати слова, виповнені жахом і відразою, і голос його сягав щонайдальших закутків. Лола зненацька завмерла, сусідка Івіш обурено і водночас захоплено зітхнула. «Вона тримає їх у руках», подумав Матьє.

Він відчув збентеження: в глибині душі Лола була шляхетна і палка, проте на обличчі її була неправда, воно тільки вдавало шляхетність і жагу. Вона страждала, Борис викликав у неї відчай, та щодня упродовж п'яти хвилин в неї була нагода страждати красиво! «Ну, гаразд, а я? Хіба я не страждаю красиво, граючи пропащого під музичний акомпанемент? Та все ж, — подумалося йому, — я таки пропаща людина». Довкруги було те ж саме: люди, що не існували взагалі, просто випари, а поруч з ними інші, що існували аж надто. Бармен, приміром. Нещодавно він палив цигарку, замріяний і поетичний, неначе королів цвіт, а тепер прокинувся і був геть барменом, струшував шейкер, відкривав його, підкреслено точними порухами виливав жовте шумовиння у шклянки — він грав бармена. Матьє подумав про Брюне. «Мабуть, по іншому й не можна, либонь, треба обирати: або бути нічим, або грати те, що ти є. То був би жах якийсь, — сказав він собі, — треба бути із вдачі комедіянтом».

Лола, не поспішаючи, обводила поглядом залу. Її страдницька ґримаса ствердла і застигла, здавалося, вона геть забула про своє обличчя. Та в глибині її очей, що тільки й були живими на цьому обличчі, Матьє угледів жагучу, грізну й аж ніяк не награну допитливість. Нарешті вона помітила Бориса й Івіш і начебто заспокоїлася. Вона послала їм усмішку, виповнену добротою, а потім із розгубленим виглядом оголосила:

— Матроська пісенька «Джонні Палмер».

— Я так люблю її голос, — прошепотіла Івіш, — він мов густий оксамит.

Матьє подумав: «Знову цей „Джонні Палмер!“».

Оркестр зіграв вступні акорди, й Лола підняла важкі руки, ну от, вона перехрестилася, і він побачив, як відкрився її криваво-червоний рот.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Хто шахрує в грі невдатній?

Матьє більше не слухав, йому було соромно за це награне страждання. Звичайно, це була всього-навсього гра, він знав це, та все ж… Найтяжче у стражданні — це те, що воно примарне, знай усе ганяєшся за ним, гадаєш, ніби ось-ось наздоженеш, впадеш у його обійми та й будеш собі страждати, зціпивши зуби, але в ту мить, коли ти наздоганяєш його, воно вислизає із твоїх обіймів, й не знаходиш нічого, крім розрізнених слів і цілої купи божевільних умовиводів, що кубляться й кубляться, неначе та мурашня: «Воно ввесь час бубонить у моїй голові, воно не припиняє своєї балаканини, віддав би що завгодно, аби лиш замовкнути». Він заздрісно глянув на Бориса; за цим упертим чолом, мабуть, панує незмірна тиша.