Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— А тепер? — поспитав Матьє.

— Залишаємося, тут більше місця.

Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.

— Здоров, хлопчику-мізинчику.

Борис зачудовано вирячив очі.

— Гей! — вигукнув він. — Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?

Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.

— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.

— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.

Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.

Івіш і Матьє підійшли до свого столика.

— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.

Лола вже сиділа.

— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.

Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.

— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.

— Цього захотіла ваша сестра.

— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.

Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.

— Ходімо, — хрипко сказала вона.

— Я не вмію провадити, — відказала Лола.

— Та я сама поведу, — сказала Івіш.

І вищиривши зуби, неприязно додала:

— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.

Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.

— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.

— Еге ж.

Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.

— Погляньте, — сказав Борис.

Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.

— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.

Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.

— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.

Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.

— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.

Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.

«А я й не знав, що вона така висока». Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. «Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати».

— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.

— Білявка в перлинах?

— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.

Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.

— Як вона вам?

— Та нічогенька.

— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.

І скромно докинув:

— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.

— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.

— Так я й думав.

— Що ж ви будете робити?

— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.

— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?

— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.

— Гм! — буркнув Матьє.

— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.

Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:

— З Лолою ви порвете нескоро.

— Першого липня. Б'ємося об заклад?

— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар «Корона» і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.