Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— А якщо я сам побалакаю з Матьє?

Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.

— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!

— Можна було б сказати йому… що я вас зустрів…

— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?

— Та ні. Звичайно ж, ні.

Марсель поклала руку йому на коліно.

— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати…

Та Даніель тримався свого.

— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.

— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.

І з виглядом порядної дружини додала:

— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.

Даніель подумав: «Ото дурепа!» Та сміятися йому не хотілося.

— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.

— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.

Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.

— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!

Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.

— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і… і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.

Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:

— Не хочу.

Він випустив її зі своїх обіймів.

— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.

Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.

— Треба… треба сказати йому дуже невизначено… — мовила вона, — …просто, щоб наштовхнути його на думку…

— Звичайно, — погодився Даніель.

І подумав собі: «Ага, розігнався»!

Марсель з досадою махнула рукою.

— Втім, це неможливо.

— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість… Чому це неможливо?

— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.

— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.

— Авжеж.

Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.

— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.

І з ненавистю докинула:

— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.

— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.

Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже: «Робіть, що хочете, я у ваших руках». Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.

Марсель провела долонею по його чуприні.

— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.

— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?

— Авжеж.

— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?