Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.

— Про що ви думаєте? — повторив він.

— Я… — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.

— А все ж таки?

— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка… дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.

— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.

Івіш мимоволі посміхнулася.

— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.

— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.

— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.

— Ви боїтеся провалитися, еге ж?

— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.

Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.

— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.

Вона знову почала перебирати пасма своїх кіс.

— Якби оце мені сміливости… — вагаючись, мовила вона.

— То що б ви зробили? — з тривогою поспитав Матьє.

— Та все одно що. Все, що завгодно, аби лиш не вертатися туди, я не хочу збавляти там своє життя, не хочу!

— Таж ви мені казали, що ваш батько за рік чи за два, може, продасть свій тартак і вони переберуться до Парижа.

— Терпіти! Всі ви такі, — вигукнула Івіш, пронизуючи його поглядом, що просто блискавки метав од гніву. — Хотіла б я подивитися на вас там! Два роки в цій дірі, терпіти два роки! Ви не можете второпати, що це два роки, які будуть украдені з життя? В мене тільки одне життя, — шалено вигукнула вона. — Ви кажете так, ніби жити будете вічно. Як вас послухати, то втрачений рік відшкодується! — На її очах заблищали сльози. — Неправда, не відшкодується, моя молодість там буде збігати, наче вода в пісок. Я хочу жити зараз, я ще не почала, немає коли чекати, я вже стара, мені двадцять один рік!

— Івіш, прошу вас, — мовив Матьє, — ви лякаєте мене. Принаймні спробуйте чітко пояснити мені, як ви склали практичні роботи. У вас то вдоволений вигляд, то ви у відчаї.

— Я скрізь провалилася, — похмуро відказала вона.

— Я думав, що ви успішно склали фізику.

— Дзуськи! — іронічно сказала Івіш. — З хімією були одні сльози, я не змогла втовкмачити собі у голову оті дозування, все марно.

— Та чому ви обрали саме це?

— Що?

— Природничі дисципліни.

— Так треба ж було вирватися із Лаона, — люто відказала вона.

Матьє безсило махнув рукою; обоє замовкли. З кав'ярні вийшла жінка і поволі пройшла біля них; вона була вродлива, з маленьким зграбним носиком на гладенькому обличчі, здавалося, вона когось шукала. Івіш спочатку відчула її парфуми: вона поволі підняла похмуре обличчя, потім угледіла ту красуню й умить перемінилася на виду.

— Пречудове створіння, — глибоким тихим голосом промовила вона.

Матьє злякався цього голосу.

Жінка спинилася, мружачи очі від сонця, їй могло бути років із тридцять п'ять, через легкий креп сукні просвічували її довгі ноги; та Матьє не хотілося на них дивитися, він дивився на Івіш. Івіш стала майже потворна, вона щосили зціпила долоні. Якось вона сказала Матьє: «Ці маленькі носики, мені хочеться їх укусити». Матьє трохи нахилився і побачив її на три чверті; в неї був сонний і жорстокий вигляд, і йому подумалося, що вона хоче кусатися.

— Івіш, — лагідно погукав Матьє.

Вона не відповіла; Матьє знав, що вона може відповісти: він для неї більше не існував, вона була геть сама.

— Івіш!

Саме в такі хвилини вона була йому найлюбіша, коли її маленьке чарівливе і майже ґраційне тіло переймалося болісною потугою, палючою, каламутною й ошуканою любов'ю до краси. Він подумав: «Я негарний», і тепер уже він відчув себе самотнім.