Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Що буде пані? — поспитав офіціянт.

Івіш усміхнулася йому, вона любила, коли її називали «пані»; потім невпевнено обернулася до Матьє.

— Замовте настоянку з перцевої м'яти, — порадив той, — ви ж її любите.

— Люблю? — зачудовано спиталася Івіш. — Ну добре, нехай. А що ж це таке? — поцікавилася вона, коли офіціянт відійшов.

— Зелена м'ята.

— Це такий густий зелений трунок, що ото пила я минулого разу? Ой ні, не хочу, від нього в'яже в роті. Я завжди покладаюся на вас, та мені не варто було б вас слухати. В нас ріжні смаки.

— Ви сказали, що вам це припало до смаку, — засмучено відказав Матьє.

— Та воно так, але потім я пригадала її смак. — Вона здригнулася. — І в рот не візьму її більше.

— Офіціянте! — гукнув Матьє.

— Ні-ні, нехай, він зараз принесе її, на взір це гарно. Просто я й не доторкнуся до неї; мені не хочеться пити.

Вона замовкла. Матьє не знав, що їй сказати: мало що цікавило Івіш, та й бажання говорити в нього не було. Марсель була й тут; він її не бачив, не називав, та вона була поруч. Івіш він бачив, міг називати на ім'я або торкнутися її плеча: та вона, з її тендітним станом і прегарними пругкими грудьми, була поза межами засягу; вона була немов намальована і вкрита лаком, як ота неприступна таїтянка з картини Ґоґена. Ось-ось зателефонує Сара. Його покличуть: «Пане Делярю»; Матьє почує на тому боці похмурий голос: «Він хоче десять тисяч франків і жодного су не скине». Шпиталь, хірурґія, запах етеру, грошові питання. Матьє зробив зусилля й обернувся до Івіш, вона заплющила очі й легенько водила пальцем по повіках. Потім розплющилася.

— У мене таке враження, ніби вони самі по собі так і залишаються відкриті. Подеколи я заплющую їх, щоб перепочили. Вони червоні?

— Та ні.

— Це все від сонця; влітку в мене завжди болять очі. В такі дні треба було б виходити з дому лише тоді, коли прийде ніч; а то не знаєш, куди подітися, сонце переслідує тебе скрізь. І потім, у людей вогкі руки.

Матьє під столом торкнувся своєї долоні: вона була суха. Вогкі долоні були в того, напомадженого хлопця. Він без хвилювання дивився на Івіш; він почувався винуватим і звільненим, бо дедалі менше надавав їй значення.

— Вам прикро, що я змусив вас вийти з дому сьогодні вранці?

— Так чи так, а залишатися в моїй кімнаті було неможливо.

— Але чому? — здивувався Матьє.

Івіш нетерпляче поглянула на нього.

— Ви не знаєте, що таке жіночий студентський гуртожиток. Дівчат держать під наглядом, надто ж під час іспитів. Крім того, одна жіночка перейнялася пристрастю до мене, вона з ріжних приводів увесь час заходить до моєї кімнати, пестить мої коси, а я ненавиджу, коли до мене торкаються.

Матьє насилу слухав її: він знав, що вона не думає про те, що каже. Івіш роздратовано струснула головою.

— Ця корова із гуртожитку любить мене, тому що я білявка. Та дарма, за три місяці вона мене зненавидить, скаже, що я облудниця.

— Ви і є облудниця, — сказав Матьє.

— Ну-у… — протягнула вона монотонним голосом, од якого згадалися її бліді лиця.

— Та й що ж ви хочете, врешті люди звернуть увагу на те, що ви ховаєте свої лиця й опускаєте очі додолу, мов незаймане дівча.

— А вам було б до вподоби, якби дізналися, хто ви такий? — Вона докинула з відтінком зневаги: — Щоправда, ви байдужі до таких речей. А от дивитися людям у вічі, — провадила вона, — я не в змозі, у мене відразу ж щемить ув очах.

— Попервах ви мене дуже бентежили, — сказав Матьє. — ви дивилися на мене поверх чола, на мою зачіску. Мені здавалося, ніби ви побачили залисину у моїй чуприні й не можете звести з неї очей.

— Я на всіх так дивлюся.

— Еге ж, або крадькома: отак…

Він кинув на неї швидкий потайний погляд. Вона зареготалася, звеселившись і розізлившись заразом.

— Та годі ж! Не люблю, коли з мене кривляться.

— Та це ж не зі злости.

— Звичайно, але мені завжди лячно, коли ви перекривлюєте вираз мого обличчя.

— Розумію, — посміхаючись, мовив Матьє.

— Це не те, про що ви, мабуть, думаєте: хоч би ви були найгарнішим чоловіком на світі, мені воно було б однаково.

І зовсім іншим голосом додала:

— Як оце мені хочеться, щоб не боліли очі.

— Послухайте, — сказав Матьє, — зараз я піду до аптеки й попрошу для вас краплі. Але я чекаю телефонного дзвінка. Якщо мене погукають, то, коли ваша ласка, скажіть офіціянтові, що я зараз повернуся, нехай зателефонують ще раз.

— Ні, не йдіть, — холодно мовила вона, — дякую вам, але тут нічого не вдієш, це від сонця.