Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?

— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.

— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.

— Хіба це не взавтра?

— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.

Вона тихо і швидко додала:

— Я провалилася на практичному з ботаніки.

— Розумію, — мовив Матьє.

Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш. Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею… Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.

— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.

Матьє не відповів.

— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.

— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.

— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.

— Ну, добре, а якщо раптом допустять?

— Гаразд, не буду пити.

Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. «Я такого б не зробив, я був надто обережний». Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.

— Зараз я принесу відерце з кригою.

— Дякуємо, — відказала Івіш.

Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.

— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.

Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.

— Це гарно.

Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.

— Мені хочеться цигарку.

Матьє дістав з кишені пачку «Ґолд флейк» і простягнув їй.

— Зараз дам припалити.

— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.

Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:

— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.

— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.

— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.

Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.

Матьє подумав про Сару.

— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.