Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.

Вона повторила: «Гарно позамітаю» і затремтіла.

— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.

— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!

Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.

— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.

І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.

— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…

— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!

П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.

— Вони такі гарнюні, — казала вона йому. — Рюбі умре від задрощів; у Фезі вона придбала капці, та вони й наполовину не такі гарні, як ці. Крім того, це так зручно, підвівшись із ліжка, ти відразу влазиш у них і навіть не треба руками їх торкатися, тоді як із пантофлями стільки мороки. От тільки потрібно так робити, аби вони не спадали, гадаю, треба отак задирати великі пальці; нехай-но я поспитаю в готельної служниці, вона ж арабка.

П'єр знай мовчав. Вона стурбовано зиркнула на нього і сказала:

— Ти теж повинен був би купити такі капці, ти ж завжди ходиш босий по кімнаті; хіба ти не знаєш, що вони підходять і чоловікам, й жінкам?

П'єр зупинився просто посеред вулиці.

— Досить! — голосно сказав він.

Збита з пантелику, вона теж зупинилася.

— Що сталося?

— Вони підходять і чоловікам, і жінкам! — перекривив її П'єр. — Годі, годі! Ти добре знаєш, про що я думаю, слухаючи твою балаканину! І ти теж думала про це, — з притиском додав він. Потім облизнув губи й іронічно посміхнувся. Мод хотіла щось сказати, та глянула на нього й, похолонувши, завмерла.

— Тільки ніхто не хоче дивитися правді у вічі, — провадив він. — Особливо жінки: коли вони думають про одне, то швиденько починають теревенити про інше. Правда ж?

— П'єре, — не тямлячи себе од переляку, сказала Мод, — та ти з глузду з'їхав! Я нічогісінько не второпаю з того, що ти кажеш. Про що, тобі здається, я думаю? І про ти думаєш?

П'єр дістав з кишені книгу, розгорнув і тицьнув їй під носа.

— Про це, — сказав він.

То було фото скаліченого обличчя. В нього не було носа, на очах була пов'язка.

— Ти… ти купив оце? — приголомшено поспиталася вона.

— Авжеж, — відказав П'єр. — А що? Я — чоловік, я не боюся: мені хочеться глянути, яке в мене буде обличчя у наступному році.

Він помахав тим знімком у неї перед очима.

— Любитимеш мене отаким?

Їй страшно було збагнути, вона все віддала б, аби тільки він замовк.

— Відповідай! Любитимеш чи ні?

— Замовкни, — промовила вона, — благаю тебе, замовкни!

— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.

Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.

— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?

Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:

— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.

Вони мовчки пішли далі. Вона думала собі: «Та це ж боягуз!» Вона дивилася на його смагляве чоло, його флорентинський ніс, прегарні вуста й думала: «Боягуз. Як і Люсьєн. Ото вже не щастить мені».

Одетта наполовину була осяяна світлом, решта її тіла була оповита сутінками, які стояли у їдальні, вона стояла, спершись на поруччя балкона, й дивилася на море, Здоровань Луї думав собі: «Яка війна!» Він ішов і багряне вечірнє сонце танцювало на його руках, у його бороді. Одетта спиною відчувала гарний прохолодний покій, затишний прихисток, білу скатертину, що тьмяно відсвічує у темряві, та Одетта стояла на світлі, світло, усвідомлення і війна струміли в неї через очі, вона думала про те, що він піде на війну, у плині згасаючого дня згустками згорталося електричне світло, згустки були мов яєчний жовток, Жаніна обернула вимикач, руки Марсель метушилися в жовтому світлі лампи, вона попросила соли, і від її рук упали на скатертину темні тіні, Даніель сказав: усе це блеф, треба просто зачекати, він обов'язково відкриє карти. Палюче світло, що дере увіччю, мов наждак, на Сході завжди воно таке, до останньої хвилини. Зараз полудень, а потім хутко настане й ніч, П'єр позіхав, хотів дати їй наздогад, що він уже заспокоївся, та вона мовчки крокувала поруч і дивилася на нього поглядом, що був діткливий, як і оте світло. Коли вони опинилися на майдані, то вона злякалася, що він запропонує їй провести ніч удвох, та він зняв капелюха і сказав холодним тоном: «Завтра рано вставати, а тобі треба ще й речі спакувати, тож, гадаю, краще буде, як ти заночуєш у своїх подруг». Вона відказала: «Я теж гадаю, що так буде краще». І він сказав їй: «До побачення». «До побачення, — сказала вона. — До побачення на кораблі».