Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Гарна книжчина, — озвався продавець. — Буде чим повтішатися.

П'єр почав гортати сторінки. Він побачив людей без носа, без очей, без повік, з виряченими очними яблуками, мов у підручнику з анатомії. Він був мов зачарований, одну за одною розглядав ті світлини і думав сам собі: та як же ж потрапила вона сюди? Найжахливішим було обличчя без нижньої щелепи; на верхній щелепі бракувало губи, видно було ясна і чотири зуби. Він живе, подумалося йому. Цей чоловік живий. Він підняв очі: у поцяткованому люстрі в золотавій рамці відбилося його лице; він із жахом утупився в нього…

— П'єре, — озвалася Мод, — а йди-но поглянь, ось я знайшла.

Він вагався: книжка пекла йому долоні, та він не міг рішуче кинути її на прилавок, віддалитися від неї, обернутися до неї спиною.

— Зараз, — відказав він.

І, тицьнувши пальцем у ту книжку, поспитав продавця:

— Скільки?

Юнак метався у маленькій конторі туди-сюди, мов звір у клітці. Ірена передруковувала на машинці статтю про злочини вояччини. Врешті вона зупинилася і підняла голову.

— Од вас у мене перед очима все пливе.

— Не піду я, — відказав Філіп, — не піду я звідціля, поки він не прийме мене…

Вона засміялася.

— Що ви кажете! Хочете його бачити? Що ж, він за тими дверми, зайдіть туди та й побачите його.

— Красненько дякую! — відказав Філіп.

Він ступнув крок уперед і зупинився.

— Так… так буде недобре, він розлютиться на мене. Ох, Ірено, може, ви зайдете та попросите його? Востаннє, клянуся вам, востаннє.

— Який же ви зануда, — відказала вона. — Облиште. Пітто — брудний тип: невже ви не тямите, вам пощастило, що він не хоче вас бачити? Від цієї зустрічі вам буде тільки шкода.

— Ох, шкода! — іронічно вигукнув він. — Хіба можна мені нашкодити? Бачу, ви не знаєте моїх батьків: всі вони такі доброчесні, а мене вважають утіленням Зла.

Ірена глянула йому в вічі.

— Гадаєте, я не знаю, що він хоче вас?

Молодик зашарівся, однак промовчав.

— І потім, після всього, — стенувши плечима, сказала вона.

— Ідіть і попросіть його ще раз, Ірено, — благально сказав Філіп. — Підіть і ще раз попросіть. Скажіть йому, що я от-от маю прийняти остаточне рішення.

— Та начхати йому на це!

— І все-таки скажіть йому.

Вона відчинила двері й увійшла, не постукавши. Пітто підняв голову і скривився.

— Що скоїлося? — сердито поспитався він.

Вона не знітилася перед ним.

— Все гаразд, — відказала вона. — Не треба кричати. Те ж саме: набридло мені панькатися з ним. Ви не проти будете, якщо він зайде на хвильку?

— Я вже сказав: ні, — відрізав Пітто.

— Він каже, що от-от має прийняти остаточне рішення.

— А мені що до того?

— Викручуйтеся, як знаєте. — сказала вона. — Я секретарка, а не нянька.

— Добре, — зблиснувши очима, сказав він. — Нехай заходить! Ах, він має прийняти остаточне рішення! Ах, остаточне рішення! А от я вчиню з ним остаточну розправу.

Вона посміхнулася йому просто в обличчя і, вийшовши, сказала Філіпові:

— Йдіть.

Юнак притьма кинувся до дверей, та на порозі раптом побожно зупинився і вона пхнула його спину, щоб змусити зайти. Потім зачинила двері й сіла за столом. Майже відразу по тому за дверима почувся розлючений галас. Вона байдуже затарабанила по клавішах: їй відомо було, що для Філіпа все втрачено. Він корчив із себе чоловіка, вільного від умовностей, захоплювався Пітто, а той хотів скористатися цим, щоб затягти його в ліжко, причому з чистої розбещености — він навіть не був педерастом. Останньої миті хлопчисько відступав. Він був таким, як і всі дітваки: хотів усе мати й нічого не давати. Тепер він благав Пітто, щоб той залишався його другом, але Пітто чихвостив його у хвіст і в гриву. «Дай мені спокій нарешті! Ти малий нікчема, обиватель малий, синочок заможних батьків, який корчить із себе блатного». Вона зареготалася і почала друкувати: «Чи можна уявити собі гірших тварюк, ніж високі офіцери, які засудили до смертної кари Дрейфуса?» Гарно він їх, звеселівши, подумала вона.

Двері відчинилися і з гуркотом зачинилися знову. Перед нею стояв Філіп. Він плакав. Ось він схилився над столом і тицьнув їй пальцем у груди.

— Він довів мене до краю, — з відчайдушним виглядом промовив він. — Ніхто не має права доводити людину до краю. — Потім відкинув голову назад і засміявся: — Ви ще почуєте про мене!

— Не суши собі мізки, — зітхнувши, відказала Ірена.

Доглядальниця зачинила кришку валізи: двадцять дві пари черевиків, шевцям небагато було від нього пожитку, коли одна пара стоптувалася, він кидав її до валізи й купував ще одну, сто пар шкарпеток з дірами на п'ятах і на великому пальці, шестеро костюмів, що порохом поприпадали у шафі, й такий тут бруд у нього, справжнісінький барліг одинака. На п'ять хвилин вона могла його покинути, вона вислизнула в коридор, зайшла до вбиральні й задерла спідницю, на всяк випадок залишивши відчиненими великі двері. Вона хутко справила потребу, сторожко прислухаючись до найменшого шереху: та Арман Віґ'є непорушно лежав сам-самісінький у своїй кімнаті, його жовті руки покоїлися на простиралі, його кощаве підборіддя з цупкою сивою бородою стирчало вгору, очі порожні, на вустах була якась відсторонена посмішка. Його ноги мов патики витяглися під простиралом, ступні лежали одна біля одної під кутом вісімдесят градусів, на великих пальцях стриміли нігті — страшенні мов пазурі, кожні три місяці він зрізував їх кишеньковим ножиком, ті нігті упродовж двадцяти п'яти років робили йому діри у всіх шкарпетках. На сідницях у нього були струпи, — хоча йому й підкладали гумовий круг, — та вони вже не кровили: він був мертвий. На нічному столику лежав його лорнет і вставна щелепа у шклянці з водою.