Андре Жід - Фальшивомонетники

— Як я тебе чекав! Я не міг повірити, що ти прийдеш. Твої батьки знають, що ти не ночуватимеш сьогодні вдома?

Бернар дивився просто перед собою в ніч. Він стенув плечима.

— Ти вважаєш, я повинен був просити їхнього дозволу?

Тон його голосу був таким холодно-іронічним, що Олів’є відразу відчув абсурдність свого запитання. До нього ще не дійшло, що Бернар «справді» покинув свій дім; він думав, той вирішив не спати вдома лише сьогодні, й не міг пояснити собі причину цієї витівки.

— А коли ти збираєшся повернутись? — запитав він.

— Ніколи!

Ситуація дещо прояснилася у свідомості Олів’є, а проте йому коштувало великих зусиль піднятися на рівень обставин і не здивуватися. Та все ж у нього вихопилися слова:

— Оце ти утнув, так утнув!

Бернарові було навіть приємно, що він так здивував друга. Тим більше, що у вигуку Олів’є пролунав захват. Але він знову лише здвигнув плечима. Олів’є взяв його за руку, подивився на нього серйозним поглядом і стурбовано запитав:

— Але ж... чому ти вирішив піти з дому?

— Ідеться про сімейні справи, я тобі не можу розповісти про них, старий.

І, щоб не здаватися надто серйозним, Бернар носаком свого черевика збив із ноги Олів’є пантофлю, яку той розгойдував на кінчиках пальців, бо вони сиділи на ліжку.

— І де ти житимеш?

— Не знаю.

— А на які кошти?

— Видно буде.

— Ти маєш гроші?

— На завтрашній сніданок вистачить.

— А потім?

— А потім доведеться шукати. Повір, я неодмінно знайду що-небудь. Я тобі розповім.

Олів’є глибоко захоплювався своїм другом. Він знав, що характер у того рішучий. А проте він усе ще сумнівався. Якщо Бернар не матиме на що жити і його притисне потреба, хіба не спробує він повернутися? Бернар відповів заперечливо: він піде на все що завгодно, аби тільки не повертатись у свою родину. І коли Бернар повторив кілька разів, і з кожним разом у його словах звучала дедалі більша затятість, «на все що завгодно», серце Олів’є болісно стислося. Він хотів щось сказати, проте не наважувався. Нарешті він почав, похнюпивши голову й досить невпевненим голосом:

— Але ж, Бернаре, ти не збираєшся...

Він не закінчив своєї фрази. Його друг підняв очі й, хоч майже не бачив Олів’є в темряві, помітив його збентеження.

— Про що ти? — запитав він. — Що ти хотів сказати? Кажи. Ти хотів запитати, чи не збираюся я красти?

Олів’є похитав головою. Ні, він зовсім не про це хотів запитати. Несподівано він розридався, конвульсивно обіймаючи Бернара.

— Пообіцяй мені, що ти не...

Бернар обняв його й відштовхнув зі сміхом. Він зрозумів, про що йдеться.

— Це я тобі обіцяю. Ні, альфонсом я не стану. — І додав: — Хоча, признаюся, це був би найпростіший вихід.

Але Олів’є заспокоївся. Він знав, що цинізм, із яким його друг промовив ці останні слова, був цілком награним.

— А твій іспит?

— Мій іспит дещо мене турбує. Я все ж таки не хотів би його завалити. Я думаю, що готовий до нього; треба тільки, щоб у той день я не почував себе надто стомленим. Я повинен виплутатися з цієї халепи якнайшвидше. Це трохи ризиковано, але... я з неї виплутаюся, ось побачиш.

Вони помовчали якусь мить. Друга пантофля зісковзнула з ноги Олів’є.

— Ти застудишся, — сказав Бернар. — Лягай.

— Ні, — відповів Олів’є. — Це ти лягай.

— Ти жартуєш! Ану швидко, — і Бернар силоміць поклав Олів’є на розгорнуте ліжко.

— А ти? Де спатимеш ти?

— Не має значення де. На підлозі. У кутку. Мені треба звикати до такого життя.

— Ні, послухай. Я хочу тобі сказати дещо, але я не зможу цього сказати, якщо не відчуватиму, що ти зовсім близько. Лягай у моє ліжко.

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився якоїсь великої необачности?

— Ні, то була дівка, яку Дюрмер добре знає, він нас і познайомив. Особливо мені дошкулили її балачки. Вона базікала, не змовкаючи. І до чого ж дурна! Я не розумію, як можна не замовкнути в ці хвилини. Мені хотілося заткнути їй рота кляпом, задушити її...

— Мій бідолашний друже! Але ж ти міг би й передбачити, що Дюрмер може підсунути тобі лише ідіотку... Чи була вона бодай гарна?