Андре Жід - Фальшивомонетники

Пролунав дзвінок. Пані Профітандьє нарешті повернулася й перепросила за своє запізнення. Їй довелося зробити багато візитів. Їй прикро, що чоловік страждає від болю. Вона може чимось допомогти?

— У тебе й справді вигляд невеселий.

— Я не зможу їсти. Сідайте за стіл без мене. Але по обіді приходь сюди разом із дітьми.

— А Бернар де?

— А, до речі... Його друг... ти його добре знаєш, вони ходять удвох до репетитора з математики... прийшов і запросив його на обід.

Профітандьє почув себе ліпше. Спочатку він боявся, що біль не дасть йому говорити. Проте було надзвичайно важливо якось пояснити відсутність Бернара. Він тепер знав, що мусить зробити, хоч як це було йому тяжко. Він почував себе твердим і рішучим. Він боявся тільки, щоб дружина не урвала його плачем або зойком, щоб їй не стало погано...

Через годину вона прийшла до його кабінету разом із трьома дітьми. Вона наблизилася до нього, й він посадив її біля себе в крісло.

— Спробуй узяти себе в руки, — тихо сказав він їй, але голос його прозвучав владно. — Не кажи нічого, ти мене зрозуміла? Ми з тобою поговоримо згодом.

Він узяв її за руку й, не випускаючи її зі своєї руки, почав:

— Сідайте, діти мої. Мені прикро, коли ви стоїте переді мною так, ніби прийшли здавати мені іспит. Я маю зробити вам дуже сумне повідомлення. Бернар пішов від нас, і ми не побачимо його більше... протягом якогось часу. Я повинен сказати вам сьогодні те, що спочатку від вас приховував, бо хотів, щоб ви любили Бернара як рідного брата. Бо ваша мати і я любили його як свою дитину... Але він не був нашою дитиною... Його дядько, брат його рідної матері, довірив нам його, коли сам тяжко захворів... Але сьогодні ввечері він прийшов, щоб забрати його.

Після його слів запала тяжка мовчанка, було чути лише, як сопе Калуб. Усі чекали його подальших слів. Але він махнув їм рукою й сказав:

— Ідіть, діти мої. Я повинен поговорити з вашою матір’ю.

Коли вони вийшли, пан Профітандьє сидів довгий час мовчки. Рука пані Профітандьє залишалася в його руці, безживна й наче мертва. Другою рукою вона піднесла до очей хусточку. Вона сперлася ліктем на стіл і відвернулася, щоб поплакати. Профітандьє почув, як вона белькоче між схлипуваннями, від яких усе її тіло здригалося:

— О, ви жорстокий... Це ви його вигнали...

Щойно він вирішив не показувати їй Бернарового листа. Але почувши це несправедливе звинувачення, подав його їй.

— Читай.

— Не можу.

— Ти повинна прочитати його.

Він більше не думав про свій біль. Він не відривав від неї погляду весь час, поки вона читала, рядок за рядком. Щойно, говорячи, він ледве стримував сльози; тепер він уже не хвилювався, а тільки пильно спостерігав за дружиною. Що вона думає? Тим самим жалібним голосом, між тими самими схлипуваннями вона досі белькотіла:

— О, навіщо ти йому все розповів... Ти не повинен був розповідати йому...

— Невже ти не бачиш, що я йому нічого не розповідав... Читай уважніше його листа.

— Я прочитала уважно... Але звідки він тоді про все довідався? Хто йому сказав?

Ось вона про що думає! Ось що її засмучує! Це горе мало б їх поєднати. Та, леле, Профітандьє невиразно відчував, що їхні думки спрямовані в протилежні сторони. І поки вона плакала, звинувачувала та нарікала, він намагався навернути цей норовливий дух до благочестивіших почуттів.

— Це спокута, — сказав він.

Профітандьє підвівся з крісла, підштовхуваний інстинктивною потребою підкреслити свою зверхність. Він стояв тепер випростаний, забувши про свій фізичний біль, яким більше не переймався, і поважно, лагідно й авторитетно поклав долоню на плече Марґарити. Він не мав найменшого сумніву в тому, що хоч вона й розкаялась у своєму вчинкові, що його він завжди волів розглядати як тимчасову слабість, проте це каяття не було повним; чоловік хотів тепер їй сказати, що це горе, це випробування допоможуть їй щиро спокутувати свій гріх; але марно шукав таку формулу, яка його задовольнила б і яка б, на його думку, дійшла до її розуміння. Плече Марґарити чинило опір лагідному тиску його долоні. Вона надто добре знала, що він має нестерпну звичку висновувати моральні повчання навіть із найменш значущих життєвих подій, він усе розумів і тлумачив у світлі своєї догми. Профітандьє нахилився до неї. Ось що він хотів їй сказати:

«Моя люба подруго, ти ж бачиш: нічого доброго не може народитися з гріха. І марно ми намагалися приховати твою провину. Бог знає, я зробив усе, що міг для цієї дитини; я ставився до цього хлопця як до рідного сина. Але тепер Бог показав нам, що марно було прикидатися, ніби...»