— Як? Він пішов, перш ніж....
Але відразу опанував себе — він не повинен був виявляти подив у присутності підлеглого. Відчуття своєї вищости не залишало його ніколи. І спокійним, навіть авторитетним тоном він сказав:
— Що ж, гаразд.
І вже під дверима свого кабінету, запитав:
— То де, ти кажеш, він залишив листа?
— На вашому письмовому столі, пане.
І справді, увійшовши до кабінету, Профітандьє побачив конверта, що лежав на найвиднішому місці, на його столі, якраз перед кріслом, у якому він мав звичай сидіти, коли щось писав. Але Антуан не збирався залишити його насамоті з собою та листом так швидко, бо не встиг пан Профітандьє прочитати і двох рядків, як почув, що той стукає у двері.
— Я забув сказати вам, пане, що у малій вітальні на вас чекають двоє людей.
— Яких людей?
— Я не знаю.
— Вони прийшли разом?
— Здається, ні.
— І чого їм від мене треба?
— Не знаю. Вони хочуть зустрітися з вами, пане.
Профітандьє відчув, що терпець йому уривається.
— Я вже казав і ще раз повторюю, що не хочу, аби мене турбували тут — а надто о цій годині. Я маю приймальні дні і приймальні години в суді... Навіщо ти їх пустив?
— Вони обидва сказали, ніби мають повідомити вам, пане, щось украй важливе й невідкладне.
— І давно вони тут?
— Та, мабуть, уже з годину.
Профітандьє ступив кілька кроків, не виходячи зі свого кабінету, і втер долонею лоба. У другій руці він тримав Бернарів лист. Антуан стояв перед відчиненими дверима, поважний, незворушний. Нарешті йому вперше в житті випала радість побачити, як слідчий утратив весь свій спокій і, тупнувши ногою, заволав:
— Нехай мені дадуть спокій! Нехай мені дадуть спокій! Скажи їм, що я зайнятий! Нехай приходять завтра!
Антуан не встиг відійти від дверей і двох кроків, як Профітандьє закричав йому навздогін:
— Антуан! Антуан!.. А потім закрутиш крани у туалетній!
Треба ж йому нарешті прийняти ванну! Він підійшов до вікна й став читати листа:
«Пане!
Я зрозумів, унаслідок певного відкриття, яке сьогодні зробив цілком випадково, що повинен перестати вважати вас своїм батьком, і це принесло мені величезну полегкість. Я любив вас так мало, що протягом тривалого часу вважав себе безсердечним сином; тому я відразу почув себе набагато краще, коли довідався, що я взагалі вам ніякий не син. Можливо, ви вважаєте, я повинен бути вдячним вам за те, що ви ставилися до мене, як до одного з ваших дітей. Але, по-перше, я завжди відчував певну різницю у вашому ставленні до них і до мене, а по-друге, я надто добре вас знаю, аби розуміти, що ви поводилися так тільки тому, щоб уникнути жахливого скандалу й приховати ситуацію, яка робила вам дуже мало чести, — і нарешті тому, що ви просто не могли поводитися інакше. Я волію піти з дому, не побачившись із матір’ю через острах, що, прощаючись із нею назавжди, можу розчулитись, а також тому, що вона могла б відчути певну незручність переді мною, а мені це було б прикро бачити. До того ж, я сумніваюся, що її любов до мене досі жива; оскільки я постійно перебував у пансіоні, вона майже не мала часу для того, щоб мене добре взнати, а що, дивлячись на мене, вона неминуче згадувала про певні події у своєму житті, які вона хотіла б стерти зі своєї пам’яти, то, я думаю, вона сприйме звістку про те, що я пішов, з радісною полегкістю. Скажіть їй, якщо у вас стане на це мужности, що я не дорікаю їй за те, що вона народила мене байстрюком; що, навпаки, я волію бути таким, аніж знати, що я народився від вас. (Пробачте мені за те, що я так говорю; я не маю наміру ображати вас; але мої слова дадуть вам привід зневажати мене, й це принесе вам полегкість.)
Якщо ви хочете, щоб я зберіг мовчанку про ті потаємні причини, які примусили мене покинути ваше родинне вогнище, прошу вас не намагатися мене повернути. Рішення покинути вас, яке я ухвалив, остаточне й безповоротне. Я не знаю, скільки вам коштувало утримувати мене до сьогоднішнього дня; я міг погодитися жити за ваш кошт, оскільки нічого не знав, але, само собою зрозуміло, я волів би нічого не отримувати від вас у майбутньому. Думка про те, що я ваш боржник, для мене нестерпна, і я певен, що якби можна було повернутися до початку, то я волів би померти з голоду, радше ніж сидіти за вашим столом. На щастя, я чув, як мені пригадується, що моя мати, коли ви з нею одружилися, була багатша за вас. Тому я маю підстави вірити в те, що жив за її кошт. Я дякую їй за це, прощаю їй усе інше й прошу, щоб вона забула мене. Ви знайдете якийсь спосіб пояснити, чому мене немає, якщо це в когось викличе подив. Дозволяю вам скласти всю провину на мене (але я добре знаю, що ви не стали б чекати мого дозволу, щоб це зробити).
Читать дальше