Андре Жід: Фальшивомонетники

Перш ніж підійти до нього, Бернар мусив зупинитися біля кількох груп, а що він теж прикидався, ніби Олів’є йому байдужий, то він досить-таки затримався.

Четверо з його товаришів оточили низенького бороданя в пенсне, помітно старшого, ніж вони. Це був Дюрмер.

— А чого, власне, ти хочеш? — казав він, нібито звертаючись до одного зі своїх співрозмовників, але вочевидь щасливий, що його слухають усі. — Я дійшов до тридцятої сторінки й не знайшов у цій книжці жодного кольору, жодного слова, яке малювало б. Автор розповідає нам про жінку, але я не знаю навіть, у якій сукні вона була — червоній чи синій. Коли немає кольорів, то я просто-напросто не бачу нічого. — І відчуваючи потребу перебільшити, бо йому здалося, що його слова сприйняли не зовсім серйозно, додав: — Анічогісінько.

Бернар не став далі слухати цього промовця. Він вважав нетактовним відійти надто швидко, а проте вже дослухався до інших голосів, які сперечалися позад нього — саме до цієї групи підійшов Олів’є, коли покинув молоду жінку. Один із тих молодиків, сидячи на лаві, читав «Аксьйон Франсез».

Олів’є Моліньє здавався чи не найповажнішим хлопцем у цій компанії, хоча був одним із наймолодших. Його майже дитяче личко і його погляд свідчили про скоростиглість його думки. Він червонів дуже легко. Він був ніжний і лагідний. Та хоч він і ставився до всіх із великою приязню, проте я не знаю, яка потаємна стриманість, яка сором’язливість примушувала товаришів триматися від нього на відстані. Таке ставлення примушувало його страждати. Хлопець страждав би ще дужче, якби не Бернар.

Моліньє, як і Бернар у ці хвилини, на якусь мить зупинявся біля кожного гурту. Він робив це з люб’язности, але ніщо з того, що він чув, його не цікавило.

Він нахилився над плечем хлопця, який читав газету. Не обертаючись, Бернар почув, як він каже:

— Даремно ти читаєш газети. Це спалює твій мозок.

— А ти стаєш зелений, коли при тобі заходить мова про Мораса, — відказав йому читач.

Потім хтось третій запитав із глумом у голосі:

— Тобі, певне, смішно, коли ти читаєш статті Мораса?

— Коли я читаю їх, мені гидко. Але я вважаю, що він має рацію.

Тут до розмови втрутився четвертий, чийого голосу Бернар не впізнав:

— Усе, що тебе не дратує, тобі здається дріб’язковим і пустопорожнім.

— А ти, певно, гадаєш, що верзти дурниці — це те саме, що бути смішним! — відбив його випад перший.

— Ходи зі мною, — тихо сказав Бернар, зненацька схопивши Олів’є за лікоть.

Він відвів його на кілька кроків убік.

— Відповідай швидко — я поспішаю. Ти казав мені, що твоя кімната не на тому поверсі, де сплять твої батьки?

— Я ж тобі показував двері своєї кімнати. Вони виходять на сходи на півповерху нижче від нашого помешкання.

— Ти казав мені, що твій брат спить із тобою?

— Жорж? Так, зі мною.

— А більше з вами нікого нема?

— Нікого.

— Твій малий уміє мовчати?

— Якщо треба, то вміє. А в чому річ?

— Послухай-но. Я йду зі свого дому. Тобто я покину його сьогодні ввечері. Я ще не знаю, куди я піду. Ти міг би дати мені притулок на одну ніч?

Олів’є став дуже блідий. Його опанувало таке хвилювання, що він не міг дивитися на Бернара.

— Гаразд, — сказав він. — Але не приходь раніше одинадцятої. Мати щодня спускається, щоб сказати нам на добраніч і замикає наші двері на ключ.

— Але як тоді...

Олів’є всміхнувся.

— Я маю іншого ключа. Ти постукаєш тихенько, щоб не розбудити Жоржа, якщо він уже засне.

— А воротар мене пропустить?

— Я його попереджу. Ми з ним у дуже добрих стосунках. Це він дав мені другий ключ. До скорого.

Вони розійшлися, не потиснувши рук. І поки Бернар віддалявся, обмірковуючи листа, якого він напише і якого слідчий знайде, коли повернеться додому, Олів’є, якому не хотілося, щоб хтось бачив, як він усамітнювався з Бернаром, підійшов до Люсьєна Берсая, якого інші дещо цуралися. Олів’є дуже його любив, хоч і не віддавав йому перевагу над Бернаром. Якщо Бернар був дуже винахідливим, то Люсьєн був украй сором’язливим. Відчувалося, що він дуже слабкий; здавалося, в ньому живуть лише серце та дух. Він рідко наважувався підійти до когось, але божеволів від радости, коли бачив, що до нього наближається Олів’є. Ніхто не сумнівався в тому, що Люсьєн пише вірші. Але Олів’є був єдиним, із ким Люсьєн міг поділитися своїми думками. Обидва підійшли до краю тераси.

— Мені дуже хотілося б, — сказав Люсьєн, — розповісти не про якогось персонажа, а про якесь місце — ну, наприклад, про алею в саду, таку, як оця, розповісти про те, що на ній відбувається, — зранку й до вечора. Спочатку сюди приходять гувернантки з дітьми, няньки зі стрічками в косах... Ні, ні... Спочатку тут з’являються зовсім сірі люди, люди без статі й без віку, щоб підмести алею, полити моріжки, змінити квіти, тобто поміняти сцену й декорації, перед тим як відчиняться ворота саду, ти розумієш? Потім приходять няньки. Діти ліплять із піску пиріжки, влаштовують бійки, няні нагороджують їх ляпасами. Потім на сцену виходять представники всіляких дрібних класів, а після них — робітниці. Приходять бідняки, що снідають тут на лавах. Потім з’являються молоді люди, які влаштовують тут свої зустрічі. Одні проходять тут дуже швидко, поспішаючи у своїх справах, інші шукають усамітнення, ще інші приходять сюди помріяти. Потім тут утворюється справжній натовп, коли грає музика або коли зачиняються крамниці. Збираються студенти — як сьогодні. Увечері сюди приходять цілуватися закохані. Інші приходять, щоб тут розлучитися, гірко плачучи. Нарешті, коли вже зовсім сутеніє, сюди приходить старе подружжя... І несподівано — гуркіт барабана, сад зачиняють. Усі розходяться, виставу закінчено. Ти мене розумієш, тут відбувається щось подібне до кінця всього сущого, до смерти... Хоча напрямки про смерть тут ніхто не говорить, звісно.