Андре Жід - Фальшивомонетники

— Ти мені дорікаєш?

— Ні, я тобі заздрю.

— А ти не здогадуєшся, ким вона могла бути, та жінка?

— Звідки ж мені знати? Добраніч.

— Послухай-но, а ти певен, що Жорж нас не підслуховує? — прошепотів Бернар на вухо Олів’є.

Вони нашорошили вуха і якусь мить дослухалися.

— Ні, він спить, — сказав Олів’є своїм природним голосом. — А якби він щось і почув, то нічого б не втямив. Ти знаєш, що він запитав недавно в батька?.. Чому...

Цього разу Жорж не витримав. Він підвівся наполовину на своєму ліжку й урвав брата:

— Йолоп! Ти навіть не помітив, що я прикидався, ніби сплю. Атож, нехай вам чорт, я чув усе, про що ви тут базікали. Не так уже й складно вас одурити. А про Венсана я давно знаю. Але, діти мої, спробуйте тепер говорити тихше, бо я хочу спати. Або замовкніть.

Олів’є відвернувся до стіни. Бернар, до якого сон не йшов, роздивлявся кімнату. У місячному сяйві вона здавалася більшою. Він її, власне, зовсім не знав. Удень Олів’є тут ніколи не бував. Коли Бернар зрідка до нього приходив, то він приймав його в помешканні нагорі. Місячне світло вже досягло ніжок ліжка, на якому нарешті заснув Жорж.

Він чув майже все, про що розповідав його брат, тепер йому є про що снити. Над Жоржевим ліжком можна було розрізнити дві книжкові полиці, на яких стояли підручники. На столі, біля ліжка Олів’є, Бернар побачив книжку великого формату. Він простяг руку і схопив її, щоб подивитися на назву — Токвіль. Та коли він хотів покласти її назад на стіл, книжка впала й розбудила Олів’є.

— Ти читаєш Токвіля?

— Мені дав його почитати Дюбак.

— Подобається?

— Трохи нудно читається. Але дещо написано дуже добре.

— Послухай-но. Ти що завтра робиш?

Завтра в ліцеї вихідний. Бернар подумав, що міг би знову зустрітися зі своїм другом. Він не збирався йти до ліцею. Ліпше він пропустить останні уроки й підготується до іспиту самотужки.

— Завтра, — сказав Олів’є, — о пів на дванадцяту я йду на вокзал Сен-Лазар, щоб зустріти потяг із Дьєпа, на якому прибуває мій дядько Едуар, що повертається з Англії. Пополудні о третій зустрічаюся з Дюрмером у Дуврі. Решту часу я повинен працювати.

— Твій дядько Едуар?

— Атож, це зведений брат моєї матері. Він був відсутній півроку, і я майже його не знаю. Але він мені дуже подобається. Едуар не знає, що я йду його зустрічати, і боюся, що я не впізнаю його. Дядько зовсім не схожий на інших людей із моєї родини. Він значно цікавіший, ніж вони.

— А що він робить?

— Він пише. Я прочитав майже всі його книжки. Але ось уже давно він нічого не публікував.

— Романи?

— Атож; щось подібне до романів.

— А чому ти досі мені нічого про нього не розповідав?

— Бо ти захотів би прочитати його книжки. І якби вони тобі не сподобалися...

— Ну-ну, закінчуй.

— ...мені було б дуже прикро. Ось так.

— А чому ти вважаєш, що він людина цікавіша, аніж інші?

— Хтозна. Я ж тобі казав, що майже його не знаю. Це радше передчуття. Я відчуваю, що він цікавиться багатьма речами, які не цікавлять моїх батьків, і що з ним можна говорити про все. Якось, незадовго до свого від’їзду, він снідав у нас. Розмовляючи з батьком, я відчував, що він дивиться на мене невідривно, й це почало бентежити мене. Я хотів вийти з кімнати — то була їдальня, де ми мали звичай посидіти після кави, — але він почав розпитувати мого батька про мене, і я ще більше зніяковів. І раптом тато підвівся й пішов принести вірші, які я написав і мав дурість йому показати.

— Твої вірші?

— Авжеж. Ти їх знаєш, це ті самі вірші, які здалися тобі схожими на «Балкон». Я знав, що вони небагато варті, й був страшенно сердитий на батька за те, що він про них заговорив. На якусь хвилину, поки батько шукав вірші, ми залишилися в кімнаті вдвох, дядько Едуар і я, і я відчув, що густо червонію. Я не знав, що йому сказати, я дивився кудись убік, та й він, зрештою, теж. Він почав скручувати цигарку, потім — безперечно, для того, щоб я міг трохи отямитися, бо він, звичайно ж, побачив, як я почервонів, — підвівся й підійшов до вікна. Він насвистував. Несподівано він мені сказав: «Ти знаєш, мені ніяково більше, аніж тобі». Але я думаю, він це сказав із люб’язности. Нарешті повернувся тато. Він подав вірші дядькові Едуарові, й той почав їх читати. Я був такий знервований, що якби він мене похвалив, я сказав би йому якусь грубість. Вочевидь тато саме цього й чекав — коли він мене похвалить. А що мій дядько не казав нічого, то він його запитав: «Ну що? Якої ти про них думки?» Але дядько відповів йому, сміючись: «Мені незручно оцінювати його вірші при тобі». Тоді тато теж засміявся й вийшов із кімнати. І коли ми знову залишилися самі, дядько сказав мені, що мої вірші здаються йому дуже поганими. А я був тільки радий почути від нього таку оцінку. Але я зрадів ще більше, коли він раптом показав пальцем на два рядки, єдині, що подобалися мені в усій поемі, подивився на мене, усміхнувся й сказав: «А це добре». Правда ж, він повівся просто чудово? А якби ти чув, яким тоном він мені це сказав! Я мало не схопив його в обійми. Моя помилка в тому, сказав він мені, що я відштовхуюся від певного задуму й не дозволяю словам повести мене за собою. Спочатку я його не зрозумів. Але зараз до мене, здається, дійшло, що він хотів сказати — і він мав слушність. Якось я тобі це поясню.