Луї-Фердінан Селін - Подорож на край ночі

Самотній, я реготав на набережній, думаючи, скільки оборудокта викрутнів мені знадобилося б, щоб я став роздиматись від нескінченних постанов… Справжня жаба, напхана ідеалів! Зрештою, в мене знову починалась пропасниця.

А друзі вже шукали мене цілу годину! Надто тому, що добре бачили: відставши від них, я був у кепському стані… Першим мене побачив Ґюстав Мандамур, я стояв під газовим ліхтарем.

— Гей, докторе! — гукнув він мене. Здавалося, Мандамурів голос гримить, мов грім. — Сюди! Вас просять до комісара поліції! Щоб ви дали свідчення! — А потім, нахилившись до самого вуха, додав: — Знаєте, докторе, у вас справді кепський вигляд!

Ґюстав провів мене. Він навіть допомагав мені йти. Ґюстав любив мене. Я ніколи не дорікав йому за пияцтво. Я все розумів. Натомість Парапен був із ним трохи суворий. Уряди-годи шпетив Постава за пиятику. Ґюстав зробив би для мене дуже багато. Він навіть захоплювався мною, про це сказав мені сам. А чому — не знав. Я й поготів. Але він захоплювався. Ґюстав — єдина людина, що була в захваті від мене.

Удвох ми пройшли дві або три вулички, аж поки заяснів ліхтар префектури. Тепер не заблукаємо. Поставу не давала спокою думка, що треба писати рапорт. Проте признатися мені в цьому він не зважувався. Він уже примусив підписуватись під рапортами силу людей, але й досі не міг їх складати до пуття.

Ґюстав мав велику голову, майже таку, як у мене, я, щоб ви знали, міг навіть одягти його кашкета, проте Ґюстав ніколи не пам'ятав подробиць. Думки зароджувались у нього з великими труднощами, він мучивсь, аби висловити їх, і ще тяжче мучився, коли їх записував. Парапен охоче допоміг би йому скласти рапорт, але ж він не бачив обставин драми. Тож Ґюставу треба було вигадувати, а комісар не любив, коли в рапортах щось вигадують, він прагнув, як казав, самої правди.

Коли я піднімався вузькими східцями префектури, мене тіпало. Я теж не зміг ясно розповісти комісарові про ту трагічну пригоду, я справді почувався негаразд.

Робінзонове тіло лежало тут, біля численних ящиків поліційної картотеки. Навколо лав було страшенно натоптано, рясніли старі недопалки, виднів погано стертий напис «Смерть поліцаям!».

— Докторе, ви так переживаєте? — запитав мене, і то досить люб'язно, секретар, коли я нарешті скінчив пояснювати. Ми всі були такі зморені, що кожен із нас по черзі трохи плутавсь у словах.

Нарешті ми дійшли згоди щодо часу скоєння злочину і траєкторії куль, одна з них застрягла в хребті. Ми не могли її дістати. Робінзона й поховають із нею. Шукали інші кулі. Ті кулі зостались у таксі, револьвер був потужний.

Згодом до нас прийшла Софі, вона шукала моє пальто. Софі поцілувала мене й пригорнула до себе, немов я теж мав умерти або щезнути.

— Та ні, я нікуди не дінуся! — намагавсь я пояснити їй. — Софі, отямся, я нікуди не дінусь! — Заспокоїти її я не міг.

Над ношами ми розговорились із секретарем комісаріату, що бачив, як казав він сам, багато інших злочинів, нещасних випадків, катастроф і намагався за один раз переповісти нам увесь свій досвід. Ми не сміли піти, щоб не образити його. Секретар був дуже люб'язний. Його тішило бодай раз поговорити з освіченими людьми, а не з волоцюгами. Отож, аби не скривдити його, ми й далі сиділи в префектурі.

Парапен був без плаща. Ґюстава наша розмова заколисала. Йому відкрився рот, а широкий карк напружився так, ніби він тяг машину. Я не чув, щоб Парапен так довго розмовляв, уже багато років, власне відколи я скінчив навчання. Він був приголомшений подіями цього вечора. Згодом ми таки рушили до клініки.

З собою ми взяли Ґюстава Мандамура. Дорогою Софі коли-не-коли знову пригорталася до мене, все її тіло було налите силою ніжности і турботи, ця сила виповнювала їй серце, покріплювала дух, оберталася на красу. Я відчув, що і я набрався від неї сили, зніяковів: ота сила була не моя, а я потребував власної сили, щоб колись умерти так само чудово, як Леон. Я не мав часу, аби марнувати його на маніження. «До роботи!» — казав я собі. Але моя сила не з'являлась.

Софі навіть не хотіла, щоб я обернувся і востаннє подививсь на тіло. Отже, я вийшов, не озираючись. Побачив напис: «Зачиняйте двері». Парапенові досі дошкуляла спрага. Певне, від розмов, — як на нього, він говорив забагато. Дійшовши до шинку біля каналу, ми довгенько грюкали у віконницю. Я зразу пригадав Нуарсьєрський шлях у воєнні роки. Таке саме тьмяне світло за дверима, ладне погаснути. Нарешті вийшов сам господар і відчинив нам двері. Він іще нічого не знав. Ми йому про все й розповіли — і про новину, і про пов'язану з нею драму. «Любовна драма», як назвав її Ґюстав.