Луї-Фердінан Селін - Подорож на край ночі

І майже відразу повернувся, лежав, скоцюрблений перед нами, вже приймаючи тягар смерти.

Ми підвелись, вивільнилися. Схололі Робінзонові руки застигли в повітрі, лампа кидала жовті полиски на посинілу шкіру.

Тепер у своїй кімнаті Робінзон лежав, мов чужинець, який прийшов із жорстокої країни і з яким уже ніхто не зважувавсь розмовляти.

Парапен не розгубився. Він навіть знайшов спосіб послати по поліцію. Прийшов саме Ґюстав, наш Ґюстав, що недавно скінчив чергувати.

— Ти ба, іще одне нещастя! — вигукнув він, коли побачив тіло.

Ґюстав сів неподалік небіжчика, щоб звести дух і вихилити чарку за столом санітарів, який іще досі не прибрали.

— А позаяк це злочин, то краще повідомити поліцію, — просторікував він собі під ніс, а потім зауважив: — Хороший хлопець Робінзон, він, напевне, й трави не м'яв. Цікаво, за що вона його вбила?

Ґюстав випив іще одну — Краще б уже не пив, дуже скоро йому ставало зле. Але Ґюстав був ласий до чарки, то була його вада.

Разом з ним ми пішли нагору і взяли в коморі ноші. Надто пізно, щоб будити когось із персоналу, і ми постановили самі занести тіло до префектури. Поліційна префектура була далеченько, аж на іншому краї, за переїздом, останній будинок.

Отже, ми вирушили. Парапен тримав ноші спереду, Ґюстав Мандамур — ззаду. Проте ні той, ні той не могли йти прямо. Софі довелося навіть трохи підтримати їх, поки вони спускалися східцями. Тієї хвилини я помітив, що вона не дуже й зворушена. А проте все відбувалося так близько від неї, що й вона могла стати мішенню для однієї з куль тієї божевільної. Просто Софі, як я помічав і за інших обставин, був потрібен час, аби в неї зродились почуття. Ні, вона не холодна, почуття ставали їй радше мукою, — просто потрібен був час.

Я лаштувався трохи провести їх, аби навіч переконатися, що все справді скінчилось. Але замість іти поряд із ношами і потім повернутися, я, заточуючись, пройшов усю вулицю, а за великою школою біля переїзду повернув на вузеньку вуличку, що спершу між живоплотів, а далі крутосхилом спускалася до Сени.

Понад огорожами я ще бачив, як усе далі відходять із ношами Парапен і Ґюстав, як вони немов душаться в пасмах туману, що поволі спліталися за ними. З берега я чув, як хлюпоче вода, з силою б'ючи в баржі, зв'язані докупи, щоб їх не знесло повінню. З рівнини Женвільє бурхав холодний вітер, здіймалися хвилі, полискуючи під аркадами мосту.

Он там, ген далеко — море. Але тієї миті уявити собі моря я не міг. Я мав інший клопіт. Марно пробував загубитись, аби більш ніколи не поставати перед власним життям, — усюди я натикавсь на нього. Я повертався сам до себе. Моя подорож назирці за собою скінчилась? А дзуськи! Світ замкнувся! Ми дійшли аж до краю! Як тоді на ярмарку… Страждання — то не все, потрібна ще й сила, щоб братися спочатку, вирушати за новими стражданнями. А дзуськи! Це отак вимагають молодости, вдаючи, ніби не минуло довгих років. Не бентежачись!.. А втім, я не готовий нести тягар нових випробувань! Я навіть не просунувсь у житті так далеко, як Робінзон! Вочевидь не досяг успіху. В житті я собі не виробив єдиної достатньо твердої думки, — такої, яку мав він, — доконечної, щоб розкріпачуватись. Думки, ще більшої за мою велику голову, більшої за ввесь той страх, що сидить у ній, чудової, блискучої думки, дуже зручної, аби вмерти… Скільки мені знадобилося б життів, щоб я нарешті виробив собі думку, сильнішу за все на світі? Неможливо відповісти! Марна справа! Натомість мої думки блукають у голові, розділені широкими просторами, і скидаються на невеличкі смиренні миготливі свічки, що все життя тремтять серед страшного, моторошного всесвіту.

Мабуть, усе йде трохи краще, коли тобі лише двадцять, бо ж не можна сказати, що я не мав доброго початку, хіба можна було передбачити, що я, на відміну від Робінзона, ніколи не спроможусь виповнити свою голову єдиною, бездоганною думкою, яка буде набагато сильнішою за смерть, і що я, озброївшись тільки цією думкою, не зможу сіяти навколо втіху, безтурботність і сміливість, не стану усміхненим героєм.

Тоді я б ущерть був налитий сміливістю, повсюди б її випромінював, і саме життя було б не чим іншим, як всеохопною ідеєю сміливости, що рухає геть усе, людей і світ від землі аж до неба. А на додачу любові тоді було б стільки, аж до неї разом з ніжністю ввійшла б і смерть, і там було б так добре та тепло, що нарешті звеселилася б і негідниця смерть, утішившись, як і все живе, любов'ю. Ото було б гарно! Ото був би успіх!