Едґар По: Правда про історію з містером Вальдемаром

Звичайно, я не вдаватиму, ніби вбачаю щось дивне в тому, що незвичайна історія містера Вальдемара породила стільки суперечок. Диво було б, якби вона їх не породила — надто за таких обставин. Попри бажання всіх зацікавлених сторін зберегти справу в таємниці від широкого загалу, принаймні на якийсь час, або поки не знайдуться дальші можливості для її вивчення, — попри всі наші зусилля досягти цього, якісь спотворені й перебільшені чутки все ж просочились у світі і стали джерелом багатьох прикрих кривотлумачень. І, цілком природно, великої дози скепсису.

Тож тепер стало необхідним викласти факти — принаймні так, як я сам їх розумію. Стисло кажучи, ці факти такі:

Протягом останніх трьох років мою увагу не раз привертало до себе явище месмеризму; і ось близько дев'яти місяців тому мені несподівано впало в очі, що в цілій низці експериментів, пророблених у цій сфері, є одна дивна й украй незрозуміла прогалина: жодної людини досі ще не пробували месмеризувати in articulo mortis. [1] in articulo mortis — перед смертю (латин.). Отже, лишалося з'ясувати, по-перше, чи в такому стані пацієнт іще має якусь сприйнятливість до магнетичного впливу; по-друге, коли така сприйнятливість існує, чи такий стан її посилює, а чи ослаблює; і по-третє, до якої міри і на який час настання смерті може бути затримане таким дослідом. Були й ще деякі пункти для з'ясування; але ці найдужче збуджували мою цікавість, особливо останній з них, бо наслідки його могли бути незмірно важливі.

Шукаючи навколо себе об'єкта, на якому можна б перевірити ці моменти, я врешті подумав про свого знайомого містера Ернеста Вальдемара, широко відомого укладача «Bibliotheca Forensica» [2] «Bibliotheca Forensica» — «Судова бібліотека» (латин.). і автора (під псевдонімом Іссахар Маркс) польських перекладів «Валленштейна»* та «Ґарґантюа». Містер Вальдемар, що з 1839 року жив здебільша в Гарлемі, штат Нью-Йорк, вирізнявся надзвичайною худорбою — його ноги були дуже схожі на нижні кінцівки Джона Рендолфа,* — а також тим, що він мав зовсім сиві баки, які разюче контрастували з чорним чубом, а тому всі думали, що він носить чорну перуку. Вдачу він мав явно нервозну, тому був добрим об'єктом для месмеричного експерименту. Двічі або тричі я спромігся дуже легко приспати його, але щодо інших ефектів, яких дозволяла сподіватись його незвичайна натура, не досяг успіху. Його воля ніколи не бувала цілком, беззастережно під моїм контролем, а щодо ясновидіння мені не вдалося досягти жодних надійних результатів. Я завжди приписував свої невдачі поганому станові його здоров'я. За кілька місяців до нашого з ним знайомства лікарі остаточно діагностували в нього сухоти. І сам він завжди спокійно говорив про близький перехід у небуття, як про щось таке, чого не варто боятись і за чим не слід жалкувати.

Коли в мене вперше з'явились згадані вище думки, я, цілком природно, подумав про містера Вальдемара. Я надто добре знав його стоїчний світогляд і не боявся, що він завагається; а родичів, які могли б запротестувати, він у Америці не мав. Я відверто поговорив з ним на цю тему і аж сам здивувався, що вона так його зацікавила. Кажу — здивувався, бо хоч він завжди без заперечень надавав себе для моїх експериментів, одначе ніколи не висловлював схвалення тому, що я роблю. Хвороба його була такою, що давала змогу точно вирахувати, скільки йому ще лишається прожити на світі; і ми врешті домовилися, що він викличе мене десь так за двадцять чотири години до тої останньої хвилини, яку йому визначать лікарі.

І от десь понад сім місяців тому я отримав від самого містера Вальдемара таку записку:

«Дорогий П.

Можете прийти зараз. Д. і Ф. обидва вирішили, що довше як до завтрашньої півночі я не витримаю, і я гадаю, що вони визначили термін досить точно.

Вальдемар ».

Я одержав цю записку через півгодини після її написання, а ще через п'ятнадцять хвилин був уже в кімнаті вмирущого. Я не бачив його десять днів, і тепер мене здивували жахливі зміни, що настали в ньому за цей короткий час. Обличчя набуло свинцевої сірості, блиск очей зовсім погас, а схуд він так, що шкіра на вилицях наче прорвалася. Харкотиння відходило дуже багато. Пульс був ледь помітний. Проте Вальдемар, навдивовижу, ще зберігав свої розумові сили і до певної міри фізичні. Говорив виразно, приймав деякі паліативні ліки сам, а коли я ввійшов до кімнати, він якраз олівцем писав якісь останні розпорядження в записнику. Він напівсидів, спираючись на високо підбиті подушки. Лікарі Д. і Ф. були при ньому.