Едґар По: Правда про історію з містером Вальдемаром

Підійшовши, я не дуже активно спробував установити контакт між його правою рукою й своєю, роблячи нею легкі паси над тілом туди й сюди. Досі в таких спробах із цим пацієнтом я ні разу не досягав повного успіху, тому не сподівався цього й тепер; але, на мій подив, його рука хоча й кволо, а все ж цілком виразно наслідувала всі мої рухи. Я наважився заговорити з ним.

— Містере Вальдемаре, — сказав я, — ви спите?

Він не відповів, але я помітив, що губи його ледь затремтіли, а тому повторив своє запитання ще й ще раз. За третім разом усе його тіло легенько здригнулося; повіки трохи розплющились, відкривши білу смужечку очного яблука; губи мляво зворухнулись, і з них пробився ледь чутний шепіт:

— Так... сплю. Не будіть мене! Дайте мені померти так.

Я помацав руки й ноги — вони були так само закляклі. Права рука, як і перше, корилась моїм пасам. Я знову спитав месмеризованого:

— У вас і досі болить у грудях, містере Вальдемаре?

Відповідь, ще тихіша, почулась цього разу негайно:

— Не болить... Я вмираю!

Я вирішив, що не варто турбувати його довше, і ми більш нічого не казали й не робили, аж поки прийшов доктор Ф. Він з'явився десь перед сходом сонця й страшенно здивувався, що пацієнт іще живий. Помацавши пульс і піднісши до губів дзеркальце, він попросив мене знову заговорити з ним. Я спитав:

— Містере Вальдемаре, ви ще спите?

Як і перше, відповідь почулась через кілька хвилин, у ці хвилини вмирущий наче збирався на сили для відповіді. Коли я повторив запитання вчетверте, він промовив дуже тихо, ледь чутно:

— Так, я ще сплю... вмираю.

Лікарі висловили думку, чи радше бажання, щоб містера Вальдемара більш не турбували, хай побуде в такому видимо спокійному стані, поки смерть візьме своє, — а це, як ми всі погодились, має настати не далі як за кілька хвилин. Та я вирішив заговорити з ним іще раз, тільки повторивши запитання.

Поки я говорив, у обличчі містера Вальдемара відбулись виразні зміни. Очі повільно розплющились, зіниці закотилися під лоба, вся шкіра стала трупно-блідою, схожою не так на пергамент, як на білий папір, а гарячкові червоні кружечки, що досі чітко видніли посередині щік, ураз погасли. Я вжив цього слова, бо їхнє раптове зникнення звело мені на думку не що інше, як погасання свічки, коли на неї дмухнути. Верхня губа, що доти прикривала зуби, закопилилася, а нижня щелепа опустилась, аж клацнувши; рот широко роззявився, відкривши розпухлий, почорнілий язик. Гадаю, що для жодного з присутніх страхіття смертної постелі не було незвичне; проте вигляд містера Вальдемара в ту хвилину був такий жахливий, що всі аж сахнулись геть від. ліжка.

Відчуваю, що я дійшов у своїй розповіді до того моменту, коли кожен читач перестане мені вірити. Але моє діло просто розповідати.

Жодної ознаки того, що містер Вальдемар іще живий, не було помітно; і ми, вирішивши, що він помер, хотіли були полишити його на доглядачів, коли раптом постерегли, що його язик раптом засіпався. Те сіпання тривало з хвилину. А потім з-під розхилених нерухомих щелеп пробився голос — такий голос, що навіть описати його було б безумством. Правда, можна знайти два-три епітети, що підійшли б до нього; я міг би сказати, що той голос був різкий, уривчастий, глухий. Але всю його потворність годі описати з тої простої причини, що людське вухо ще ніколи не чуло таких звуків. Проте були дві особливості, які — так я гадав тоді, так гадаю й тепер — можна назвати характерними для того голосу, і вони можуть дати деяке уявлення про його незвичайне, нелюдське звучання. По-перше — той голос неначе долітав до наших вух — принаймні до моїх — з безмірної далини або з якоїсь величезної печери в глибинах землі. По-друге, він справляв на мене таке враження (боюся, що тут не можна висловитись зрозуміло), як драглиста чи клейка речовина справляє на почуття дотику.

Я говорив про «звук» і «голос». Я маю на увазі, що той звук був виразно — напрочуд, приголомшливо виразно — артикульований. Містер Вальдемар говорив — явно відповідаючи на запитання, поставлене йому кілька хвилин перед тим. Тоді я, коли пам'ятаєте, спитав його, чи він. спить. А тепер він промовив:

— Так... ні... я спав.... а тепер... тепер... я мертвий.

Ніхто з присутніх там ніколи не заперечував і не приховував, що його ці кілька слів цілком природним чином сповнили невимовним жахом і трепетом. Містер Л. (учений) зомлів. Доглядач із доглядачкою вибігли й нізащо не хотіли вернутись. Свого враження я й не надіюся викласти зрозуміло. З годину ми всі мовчки, без жодного слова силкувались вернути до притомності містера Л. Коли він опритомнів, ми знов заходилися досліджувати стан містера Вальдемара.