Ґустав Майрінк - Ґолем

Легкий костюм, довге блукання підземними переходами без пальта й капелюха, сувора зимова ніч, кам’яні стіни, пронизливий мороз, який укупі з місячним сяйвом впливав до кімнатки, — дивно, що мерзнути я почав аж тепер. Виною тому було, мабуть, тривале гарячкове збудження…

Дрож пронизав мене, дедалі глибше проникаючи в тіло.

Я відчував, як крижаніє мій скелет, а кожна кісточка видавалася холодним залізним прутом, до якого примерзала плоть.

Я бігав кімнатою, тупотів ногами, молотив себе руками — нічого не допомагало. Я міцно стиснув зуби, що не чути їхнього цокотіння.

Це — смерть, мовив я сам до себе, дотуляється холодними руками до моєї потилиці.

Я шалено відганяв від себе сон замерзання, що притуплював усі відчуття, огортав, наче пухкою, задушливою ковдрою.

Листи! У моїй кімнаті її листи! — криком вибухнуло в мені. — Їх знайдуть, якщо я тут помру. А вона ж сподівається на мене! Її порятунок в моїх руках! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

Я щодуху волав крізь віконні ґрати, а пустельна вуличка відповідала луною: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»

Я падав на підлогу й знову підхоплювався на рівні ноги. Не маю права померти, не маю права! Заради неї, тільки заради неї! Я готовий був іскри витесати зі своїх кісток, лиш би зігрітися.

Мій погляд впав мимохіть на шмаття у кутку, я кинувся до нього, тремтячими руками натягнув поверх свого одягу. То був старомодного крою ветхий костюм з цупкої, темної тканини.

Від нього відгонило гнилизною.

Потім я скоцюрбився у протилежному кутку й відчув, як попід шкіру помалу розливається тепло. Лише жахливе відчуття зледеніння кісток ніяк не минало. Я сидів непорушно, лише водив поглядом довкола: карта, яку побачив першою — паґад — лежала на місячній доріжці посеред кімнати.

Я не міг відвести від неї очей.

Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка в старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.

Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра. Борідка… Вона цілком не пасувала до паґада. Я підповз ближче й пожбурив карту до решти мотлоху в кутку, щоб не муляла очі.

Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою, розмитою плямою.

Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.

Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним, заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або, якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці… Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася… Так… Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!

Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.

Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова що раз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма… карта… надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві… Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву… у просторі й водночас поза ним… та все ж десь… глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там…

Щораз знову й знову: біла пляма… біла пляма!.. Це лише карта, нікчемна, дурна карта, волаю я до свого мозку. Намарне!

Та ось він набирає обрисів… обростає плоттю… Паґад забився у куток і незмигно дивиться на мене звідти моїм обличчям.

Минають години… Я сиджу непорушно, зіщулившись у своєму закутку — промерзлі мощі в чужому, зотлілому одязі. А той, навпроти, — то я сам.

Німий і застиглий.

Ми вдивляємося навзаєм у вічі, один — потворне віддзеркалення іншого…

Чи він теж бачить, як місячний промінь спроквола, ліниво пересувається підлогою, наче стрілка невидимого годинника безмежності, виповзає на стіну й стає дедалі блідішим.