Ґустав Майрінк - Ґолем

Від нього віяло теплом…

Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.

Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, ударяючись у підвалини набережної.

У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.

Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними, величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.

І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.

Високі, статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.

Мене дивувало, що небом линуло в далеч так багато птахів.

Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.

Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.

Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.

Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.

Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.

Млосні пахощі воску й ладану.

Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.

Життя з завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.

Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.

Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін і затих.

Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули…

Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна, витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.

— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу Вам розповісти.

Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.

— Я й справді не знаю, як Вам дякувати, майстре Пернат, що Ви відважилися, мені на догоду, пройти чималий шлях за такої негоди.

Я у відповідь пробурмотів якусь банальщину.

— Але я не знала іншого місця, де могла б почуватися у більшій безпеці, не боятися стеження. Сюди, до собору, мабуть, ніхто за нами не крався…

Я витягнув листа й простягнув його дамі.

Вона вся угорнулася в дороге хутро, але за голосом я відразу впізнав ту, що тоді нажахана влетіла до моєї комірчини на Півнячій вулиці, утікаючи від Вассертрума. Я не здивувався, бо й не сподівався зустріти тут когось іншого.

Прикипів поглядом до її обличчя, яке в присмерку церковної ніші здавалося іще марнішим, аніж було, мабуть, насправді. Від її вроди мені перехопило подих, я стояв, мов зачарований. Я б залюбки впав перед нею ниць, цілував би їй ноги за те, що вона попросила в мене помочі, за те, що обрала саме мене…

— Забудьте, благаю, принаймні доки ми тут, про ту ситуацію, коли ви мене побачили, — долаючи ніяковість, вела вона далі. — Я навіть не знаю, як Ви ставитися до таких речей…

— Я вже старий чоловік, але ще жодного разу за все життя не зважувався брати на себе роль судді над своїми ближніми, — тільки й спромігся відповісти я.

— Дякую Вам, майстре Пернат, — просто й тепло мовила жінка. — Тепер вислухайте мене терпляче. Якщо не допоможете мені виплутатися з біди, то хоч, може, порадите, що робити.

Я відчував, як цупкий страх стискає її своїми лещатами, голос їй тремтів.

— Тоді… в ательє… Тоді з неймовірною ясністю я нараз збагнула, що це потворне чудовисько таки вистежило мене. Уже кілька місяців я помічаю, куди б не йшла, сама, чи з мужем, а чи з… з… доктором Савіолі, завжди десь поблизу виринає жахливе обличчя цього лахмітника-вуркагана. Уві сні й наяву переслідують мене його косі очі. Ще неясно, чого він хоче, однак страх дедалі гостріше впинається пазурами в мою душу: коли він накине на мене зашморг?