Ґустав Майрінк - Ґолем

Мені згадалася камея з авантюрина, гарного зеленого коштовного каменю, над якою я марно бився ось уже кілька останніх тижнів, бо численні вкраплення кварцу заважали проступити тим рисам обличчя, які вимальовувалися у моїй уяві, — і раптом рішення прийшло само, я точно знав, як вести різця, щоб впоратися зі структурою каменю.

Ще донедавна я був рабом навали фантасмагоричних образів та примарних видінь, про які й сам часто до пуття не знав, були то думки чи відчування, а тепер я — цар і бог у власному царстві.

Обрахунки, з якими раніше ледве давав собі раду на папері, тепер заввиграшки складалися у моїй голові. А все за допомогою нової здатності, яка прокинулася у мені, бачити й запам’ятовувати саме те, що я цієї миті потребував: цифри, форми, предмети й кольори. Якщо ж мова заходила про царину, де ці знаряддя виявлялися безсилими, — філософські проблеми чи щось подібне, — внутрішній зір заміняв слух, причому чув я голос Шемая Гіллеля.

Дивовижні одкровення відкрилися мені.

Що я тисячі разів байдуже, як щось незначуще, пропускав повз вуха, поставало переді мною вагоме й сповнене глибокого сенсу; що я завчав «напам’ять», ставало нараз моїм набутком. Таїни творення слів, про які я й не здогадувався, оголювалися переді мною.

«Високі» ідеали людства, які досі з шляхетною міною радника від комерції чи з увішаними орденами пафосними грудьми погорджували мною, тепер запобігливо здирали маску з мармизи й розшаркувалися з вибаченнями, мовляв, вони й самі злидарі, однак можуть послужити підпорками якомусь ще нахабнішому обманові.

Чи таки не наснилось все це мені? Чи й справді розмовляв я з Гіллелем?

Я шарпнувся до фотелю біля мого ліжка.

Усе правильно: там лежала свічка, яку мені дав з собою Шемай. Щасливий, мов дитина, яка різдвяної ночі впевнилася в існуванні живої чарівної ляльки-паяца, я знову затишно вмостився серед подушок.

І, як пес-нишпорка, заглибився у хащі таїн духу, що мене оточували звідусіль.

Спершу я спробував дістатися до тієї миті в моєму житті, доки сягали спогади. Лише звідти, здавалось мені, я б, можливо, зміг осягнути той відтинок свого буття, який, за дивним збігом долі, зоставався укритий мороком.

Та, незважаючи на всі мої потуги, далі темного двору нашого будинку виборсатися у своїй уяві не міг, бачив тільки крізь просвіт підворітні ятку Аарона Вассертрума — ніби століття прожив різьбярем камей у цьому домі: завжди одного віку, дитиною себе не пам’ятав.

Я вже хотів, утративши надію, відмовитися від подальшого нишпорення у закамарках минулого, як раптом з неймовірною ясністю збагнув, що в моїх споминах широкий путівець подій упирається в арку підворітні, я ж оминув увагою сплетіння дрібних, вузеньких стежок, які завжди супроводжують головні шляхи. «Звідки, — майже криком пролунало мені в вухах, — добув ти знання, завдяки яким маєш тепер змогу жалюгідно животіти?! Хто навчив тебе різьбити камеї і все інше? Читати, писати, розмовляти… і їсти, і ходити, дихати, думати, відчувати?..»

Я відразу вхопився за пораду свого внутрішнього «я». Ретельно, крок за кроком, відмотав своє життя назад.

Змусив себе міркувати в зворотній послідовності, не минаючи ані дрібниці: що трапилося щойно, з чого все почалося, що було перед тим і що було опісля?

Ось знову я опинився біля арки воріт.

Ось! Ось! Лише маленький стрибок у порожнечу, і я перелечу провалля, яке відділяє мене від забутого… Нараз перед моїми очима зринає картина, якої я не помітив під час зворотного відліку часу: Шемай Гіллель проводить долонею по моїх очах — точнісінько, як було перед тим у його кімнаті.

І все стерлося. Навіть бажання далі дошукуватися істини.

Лише один певний набуток зостався мені, тепер я знаю: низка подій у житті — це шлях, що веде в глухий кут, яким би широким і просторим він не видавався. Вузенькі ж, потайні, стежини ведуть до втраченої батьківщини. Лише в тому, що делікатним, ледь помітним слідом, а не бридким рубцем від грубого рашпілю, закарбувалося у нашому тілі, криється розгадка останніх таїн.

Так, як можна дістатися до днів своєї юності, перейшовши всю абетку від кінця до початку й опинитися там, де колись починав науку в школі, так само, збагнув я, можна помандрувати до іншої далекої батьківщини, по той бік усіх думок…

Велетенська брила роботи лягла на мої плечі. Колись і Геркулес тримав на голові все небесне склепіння, згадалося мені, і я раптом осягнув прихований сенс цього міфу. Геркулес позбувся своєї ноші хитрощами, попросивши велета Атланта: «Дозволь лише обмотати голову мотузками, щоб жахлива вага не роз’юшила мені мозку…» Може, й для мене знайдеться якийсь хитрий спосіб вислизнути з-під цієї брили.