Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

Бекмембет звелів привезти кращу із своїх кобил, осідлати її, як слід, і Фатіма, мов пір'їнка стрибнувши на коня, вітром винеслась у поле.

Хороше було дивитись на цю молоду красуню, на її білу шапочку з темнозеленим верхом та золотою китицею на боці, на її тоненький стан, обтягнений малиновим «чапаном», і на всю її горду постать! Гарно було дивитись!..

Щось заворушилося в серці в Балумбая, коли він зобачив на коні таку красу. Гикнувши на свого солового жеребця, він вихопився з натовпу і, набиваючи коня в боки, полетів у поле за Фатімою... Дух у нього забивало від скаженого бігу, а перед очима, виграючи, носилася біла шапочка з темно-зеленим верхом.

От він наганяє вже дівчину, от уже його кінь ударився мордою об зад її кобили. Балумбай, радісно скрикнувши: «Ага-га», уже простяг руку, як Фатіма легким рухом звернула ліворуч, дуже вдарила коня нагайкою й одразу на де-кілька сажнів одлетіла вбік. А Балумбай, нічого не бачачи перед собою, далеко пронісся вперед, і коли встиг повернути свого солового, Фатіма вже аж ген-ген летіла, розвиваючи поли свого «чапана».

До вуха Балумбаєвого донісся регіт напівп'яних гостей, — і злість блиснула в хлопця в очах... Він увесь якось почорнів і погнав коня прямо на Фатіму, але та замісць того, щоб утікати, повернула просто на нього й повною ходою їхала назустріч. Коні були око в око. Здавалося, ось вони налетять один на одного, стукнуться головами. Але не встигли вони ще зійтись, як Фатіма нараз звернула вправоруч від Балумбая і, крикнувши щось, перед самими очима його коня махнула нагайкою. Кінь шарпнувся вбік, і Балумбай, не встигши виплутати праву руку з поводів, уп'ять далеко пронісся вбік і вп'ять чув регіт натовпу, що виднівся біля «тірме» (кибиток).

Запеклося серце Балумбаєве. Без жалости б'ючи коня нагайкою, погнався він утретє за Фатімою, учетверте, уп'яте.— і все вона, мов в'юн, виприскувала в нього з рук і далеко відлітала в поле, але обличчя її було бліде, і їй страшно чогось ставало... А Балумбай чув регіт, що все міцнішав іззаду. Регіт цей дзвенів у нього в ухах, а стук копит Фатіминого коня мов бив його в виски,—і він, немилосердно поганяючи свого жеребця, поїхав геть у поле, далі від того реготу, від тих насмішкуватих скриків...

Фатіма за ним не гналась. Вона, важко дишачи, під'їхала до натовпу, зіскочила з коня й хотіла пройти до кибитки. Але всі гості, вихваляючи її, знову причепились, аби вона їхала, і як вона не відмовлялась, та врешті мусіла згодитись. Підвели їй другого коня, трохи не силоміць посадили в сідло, і вона знову виїхала в степ.

Але прохати,— просили всі, та не знаходилось ні одного «джигіта», що схотів би набратись такого сорому, як Балумбай.

Джума-Галі, що досі, затаївши дух, стежив очима за Балумбаєм та Фатімою, журно дивився тепер на свою суджену, і Його не кидала думка: «А що як наздогонить її хто? А що як наздогонить її хто?».

Нараз хтось ударив його по плечі... Він навіть здрігнувся.

— А ти, кунак (приятель), що ж не візьмешся?

Це був Узумбай, товариш його батька, високий, тонкий киргиз із вищипаним на щоках та трохи на підборідді волоссям. Невеличка, буцім причеплена борідка його вся була в салі, очиці весело підморгували.

— Та в мене й коня такого немає,— журно відповів Джума-Галі.

— Ах, ти!.. Та візьми мого! У мене такий кінь, такий кінь, що я його за ввесь Бекмембетів косяк не зміняю. Візьми!—і Узумбай свиснув. Розумна тварина, що паслась недалечко підбігла до хазяїна, а той підвів коня до Джума-Галі.

— Сідай, сідай,— казав йому Узумбай, і Джума-Галі, хоч і сором було йому сідати на чужого коня, все ж ускочив у сідло. На хлопцеві був простий чорний чапан із срібними застібками на грудях, невеличка барашкова шапка на голові; широкий кований пояс стягував його стан.

— Ай да джиґіт! Ай да батир! — закричали гості, коли Джума-Галі, здавивши коня ногами, виїхав наперед...

Зачервонілася Фатіма, коли зобачила свого судженого на коні і, гикнувши, понеслася в степ; Джума-Галі за нею.

Та чи то вже кінь попався їй гірший, чи їй так хотілося втекти, як мені вмерти, тільки щось дуже швидко нагнав її Джума-Галі,—і під скрики киргизів, тихо щось нашептуючи на вухо своїй голубонці, їхав до кибиток.

А Балумбай об'їхав тимчасом зборище з другого боку. Він бачив, бачив усе те,— і скрипів зубами...

Після поминок пристав та й пристав Балумбай до батька, щоб узяти за себе Фатіму. Бекмембет хоч і був «бієм», чи то суддею по-нашому, хоч і поважним був господарем, але тут покривив душею. Йому теж не подобалось, що на грищі взяв вверх Джума-Галі, а не його син, і він думав собі: «Бач! Я його вигодував, виростив, а він он ба як»...