Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

І довго-довго тягнеться таке причитування... А вдова покійного, зап'ята чорною хусткою, сидить нерухомо біля ліжка...

А посеред кибитки розстилають широкий килим, на нього кладуть червону або білу хустку, а вже на хустку ставлять великий, відра в три, кадівбець для кумису (він у киргизів «сава» називається); і в нього виливають кумис із шкуратяних мішків та, розбовтавши мішалкою, розносять в маленьких дерев'яних чашечках усім гостям; а ті, узявши чашечку в обидві руки, смокчуть цей кумис, плямкають,— і видко, що немає для них нічого й кращого в світі, як це питво.

Потім приносять у великих коритах «кулламі» або «бішбармак» — різану шматочками баранину з салом,— і отут почнеться об'їдання. А потім один набиває собі цим бішбармаком кешеню, другий зав'язує в хустку або в пояс, а є й такі, що зав'яже штанину біля ноги внизу та й напхає повну цим їжвом... А предсідатель бенкетовий (сам господар вважається гостем на поминках, уступаючи своє місце якому поважному родичеві; а за порядком дивиться хто-небудь з молодих, що називається тоді «тавакші») тільки й знає, що походжає по кибитках та припрохує більше їсти. Та ще візьме жменю «бішбармаку» й пхає в рот гостеві, а той повинен одразу все проковтнути. Хоч очі рогом, мовляв, лізуть — ковтай!

Потім, як насмокчуться вже добре всі гості, і «буза» (горілка з проса або з рижу) почне вже робити своє діло, виходять із кибиток, і починаються усякі забави. Обличчя в усіх веселі, маленькі очі блищать, сміх розкочується степом. Зійдуться двойко товстопузих: «Давай, кучук, поборемось»! — «Давай» — і зараз же, закинувши дружка дружці пояса за спину, замотають у нього обидві руки, упруться один в одного правими плечима й починають вовтузитись доти, аж поки не гримне який, з них об землю так, що свічки в очах засвітяться.

А тут друга купка затіє скакати на конях, хто кого пережене. Зараз скакають на своїх жеребців і скільки духу несуться в степ, а ті, що зостались, аж надсідаються та кричать, плещуть у долоні, тюкають — підганяють товаришів. Тут же недалечко двоє молодців затіяли «сеїс»: сіли на гарних коней, побрали списи в руки і, розігнавшись, стараються вибити дружка дружку з сідла.

Але от утихомирюються всі, починається «байга», себто біг навипередки. Це вже поважніш буде діло: на цих бігах у Бекмембета будуть скакати більш двохсот чоловіка на вісім «ташів» («таш» — вісім верст), а всіх нагород тридцять. Перша — дев'ять пар: двоє верблюдів, дві міхові шкури, два парчевих халати, пара коней, два прості халати, дві вівці, двойко ягнят, дві кози й пара козенят. Закладаються на великі гроші: частенько буває, що киргиз на такій «байзі» програє все, що в нього є, навіть жінку іноді, або сестру.

Всі, що приймають участь у бігах, давно вже поїхали вперед, щоби шагом та підтюпцем дібратись до призначеного місця. З ними де-кілька проводирів («айдаучі») з палками — удержувати гарячих коней, щоб не вихоплювались уперед.

От приїхали. Трішки спочили, вирівнялись і, після окрику проводирів «Алла акбар» («бог великий»), усі одразу летять назад по тій же дорозі, по якій їхали сюди.

На вибраному місці, на могилі чи на пригорку, стоїть суддя. От видно вже — скачуть!.. Летять в увесь дух! Дико скрикують б'ють коней нагайками, ногами, а коні й без того вже витяглись у нитку. Хто закладався — кричить, дорікає або хвалить: де-які нетерплячі назустріч вискакують... От долетів перший, кинув під ноги судді свою шапку. Радісний веселий скрик виривається з сотень грудей, невгамовний свист, тупотіння, іржання коней, — все це зливається в дикий гомін, що несеться над рівнодушним степом...

А молодь затіває свою гру, без якої ні один празник не обходиться. Яка-небудь дівчина сідає на високе, укрите подушками та килимами сідло й починає скакати по степу, носячись між хлопцями та підлещуючи їх своєю нагайкою. Не встережеться який, то вона так його вгріє, що довго свербітиме.

От і не викріпить який хлопець, стрибне й собі на коня й летить за дівчиною, а та тікає від нього, щоб він не нагнав її та не доторкнувся хоч пальцем до її грудей. Бо коли вдасться це йому, тоді він має право обняти красуню, і вона не повинна пручатися. А як намагається та не доторкнеться,— тоді хоч плач: жене й жене вона його перед собою, не даючи йому вбік звернути, креше своєю «камчі» (нагайкою), куди схочеться. А всі гості й глядачі регочуть, аж за боки беруться!

От і тут, на поминках у Бекмембета, затіяла молодь цю гру. Одноголосно вибрали Фатіму. Кинулись до неї, так вона, як кажуть, і руками й ногами. Ну, тут уже всі як причепилися до неї, і молоді й старі,— уже нікуди було діватись, треба згоджуватись.