Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

— О, боже!.. Та я й сам знаю, що дифтерія! — нервово скрикував батько, наче докір кидаючи всім своїм колегам, усім університетам, що випускають зі стін своїх безпомічних дилетантів, усій науці, всьому вбогому знанню людському.

І от... лежить його хлопчик. Хтось схопив його, зім'яв, скрутив і без жалю, не слухаючи мольби й криків болю, кинув на це ліжко, і приказав: «лежи і вмирай. А ти дивись на те — і мучся». І приказ виконується. Певно, точно.

Дитина спить, — і це може останній її сон. Ос-тан-ній... Ні, передостанній. Бо за ним прийде той вічний дивний сон, що дістає свій початок на наших очах, а кінчається невідомо де. Властиво, смерть — це тільки нове рождения, — чого ж так її боятися? Не треба. Треба любити її, бо вона і тільки вона відводить від усієї мерзоти тутешнього життя. Отже, нехай умирає мій син, щоб не збільшити собою числа тих, хто пощось живе. Коли б йому навіть і вдалося зістатися чесною людиною, без компромісів, то його замучив би кожний крок, зроблений по землі, бо сама земля вже просякла людською кров'ю й слізьми, і кожний крок по ній витискає назверх цілі фонтани отої страшної мішанини. А коли йому написано стати одним з багатьох, то... нехай краще буде їх менше. Бо й так багато їх, сліпих вонючих черваків, що живуть у моральних печерах та підземеллях, годуються теплою кров'ю людей і з піснею нахабства топлять духа в брудних болотах. І бачити мені, як похитнеться мій син на шляху істини; бачити мені, як чорне й підле буде поволі заволодівати ясною душею; дивитися власними очима, як у мій сад, що сам я садив і леліяв, кохаючи кожне дерево й квітку, прийдуть чужі люди й будуть топтати дорогі мої квітки, мої лілеї білосніжні, — о, ні, ні!.. Я не хочу дожити до тих хвилин, коли моїй дитині вперше прийде до голови мисль гріха, і п'яний товариш стане зразком. То було би в тисячу разів важче, ніж згубити його так, одразу, під натиском сліпого випадку. В цій смерті я не винен, а в тій...

То ж умирай, умирай, мій синочку, чистим, святим! Я буду плакати над твоїм трупиком, на могилку твою посаджу таких же чистих квітів — і буду ходити туди часто-часто, буду молитися тобі й твоїм ім'ям любити всіх. Усіх любити... усіх «чужих» і далеких мені дітей.

Сльози закапали у нього з очей, аж мусів голову відхилити, щоби ті гарячі краплі не впали на руку дитині та не пропалили її. Прилив якоїсь гострої надзвичайної любови нараз обхопив його. Йому хотілося кинутися до сина, обняти його міцно-міцно, зіллятися з ним в одно й віддати йому все своє здоров'я. В душі ще гомоніли, ще викрикувалися слова про потребу смерти, про її красу, а сам він увесь уже був протестом проти власних настроїв. Він наче заграв перед кимось трагічну ролю, хоч власне тепер він найменше був актором.

«Це ж насильство! Я не хочу!.. Я не можу!..— кричав він сам собі, але той, до кого він звертався, не чув його, та зрештою — він не знав, кого й кличе.

А потім знову хотілося йому святогудства, дерзких слів і вчинків, — і знову потім щоби падати на коліна перед вищою силою й молити, молити, молити без кінця про помилування, прощення, забуття... Душа розривалася від тисячі почувань, і де-далі, то все більше якась тривога, якийсь таємний жах обхоплював його. Наче з зав'язаними очима серед глухої темряви йде він і дихає вохкістю підземелля й знає, що конче мусить упасти в безодню, тільки невідомо після якого кроку. Якийсь із них, із цих звичайних кроків, скінчить... і тоді все порине в якусь важку порожню мряку.

— Синочку... синочку мій... Пощо ж прийшов ти сюди, коли хочеш так скоро йти назад? Пощо промайнув ти коло мене таким світлим, теплим променем, пощо так зігрів мене, дав мені таку любов до себе? Невже тільки по те, аби потім так нагло, так безжалісно й дико розбити все? Синочку мій дорогий... милий мій сину... Та навіщо ж я так безумно тебе полюбив?

Батько подужав людину й лікаря. Кинувся до сина, обхопив його руками й не стримував уже більше нервових хорих ридань, обсипав поцілунками руки й ноги дитині... цілував безумно, спішно...

Хлопчик прокинувся. Якось відразу, наче й не спав.

— Це ти? Це ти, тату? — спитав сиплим, ледве чутним голосом хлопчик. І затремтів.

— Я, голубчику.

— Татусю... Мені снився... страшний сон...

І знову тремтінння пробігло по маленькому тілові, а очі, великі невинні дитячі очі, з острахом шукали очей батька.

— Що за сон, синочку? Ану розкажи, може там і страшного нічого нема.

Він говорив неначе спокійно, але чув усім своїм єством, що дитина мала справді страшний сон. І холодно-холодно нараз стало йому... порожньо. Він ще дужче обняв сина; та й хлопчик, висвободивши обидві руки, судорожно обіймав ними батька й тягся до нього всім своїм схудлим тільцем.