Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

Мишоловка лежала боком. Довкола неї, дряпаючи кігтями, з визкотінням, гавканням та виттям, вертівся Цербер, а в мишоловці, притулившися до одної зі стінок, сиділо маленьке мишеня. Я підійшов ближче, нахилився...

... Мишеня тремтіло... Сіренька шкурка на нім помітно дрижала, а очі, повні якогось мишачого великого жаху, швидко бігали в усі боки, шукаючи захисту, шукаючи рятунку. Жах смерти, близької, неминучої, відбивався в тих маленьких оченятах... Мишеня спітніло, і шкурочка стала мокрою, блискучою...

... І жаль мені стало цього маленького життя, страшно стало за нього його ж страхом. Я нахилився, відчинив мишоловку... Але бідне залякане звірятко, хоч і бачило свою темницю одчиненою, але навіть і не намагалося тікати, паралізоване жахом,— жахом смерти.

Тихо в маленькій кімнаточці. Ледве блимає світло на столику, освітлюючи маленьку частину просторони, і неначе чорні руки якісь простягаються звідусюди до світляного кола та хочуть захопити й його. Важкий специфічний запах якихось крапель, мазів та інших ліків пересяк кожну частинку повітря й відразу казав кожному, що загніздилася тут хороба.

Так, тут загніздилася хороба.

Тут лежить маленький хлопчик. Он він розкидався на ліжечку й хрипло, переривисто дихає. Шийку перев'язано білою хусточкою, м'яко й безпомічно схилилася голова, а ввесь він такий слабенький, беззахисний, лежить отут під вагою страждання. Крізь прозорчасту тоненьку шкірочку видко, як б'ється пульс на висках, а яскраві рум'янці яскравими плямами то виступлять, то знов сховаються на щоках. Одна ручка сховалася під ковдру, а друга, біла тоненька, лежить на коліні у мужчини, що сидить на ліжку і... тільки дивиться на дитину.

Давно вже так сидить, давно стримує дихання, аби не потривожити найдорожчого, найсвятішого — дитячого сну. І кожне хрипле зідхання дитини, кожний ледве помітний рух коле цього чоловіка в саме серце; вагота, що лягла на маленькі груди хлопчика й не дає їм вільно піднятися, неначе збільшилася в тисячу разів і каменем лягла на душу дорослого. Чого не віддав би він за минуле здоров'я дитини, чого не переніс би за можливість надії! А знов — які прокльони вирвуться в нього, коли все скінчиться.

А воно скінчиться. Бо він — лікар. Не один раз у життю доводилося йому отак сидіти коло ліжок смертельно хорих дітей, багато разів з тремтячим блиском надії дивилися на нього чужі очі, багато матерів із слізьми, з мукою безконечною питали у нього про можливість кінця. Але все те було чуже — чужі діти, чужі сльози. Бувало жаль, стискалося серце, іноді навіть дуже, але він і не підозрівав, що буває ще й інше почуття. Його не передати ні словами, ні слізьми,—і от воно заволоділо тепер ним.

Тепер він теж сидить біля дитячого ліжка, але на нім догорає не чужа дитина. Коли вернеться він додому, назустріч йому вже не вибіжить веселий здоровий хлопчик і не запитає дорогим голосочком: «Татусю, чи можна до тебе підходити»? Ось вік, ось цей хлопчик. Оця тоненька, наче стеблинка, ручка — це його; горлечко, зав'язане хусткою, мов помічене білим — це теж його. Господи, господи!.. Хотілося би вірити в тебе, у твоє існування, аби знати, що в найтяжчу хвилину, коли серце тріскає від скорботи — ти прийдеш і поможеш. Що варт тобі, всесильному, прийти й дотиком одним сцілити мою дитину? Ісусе!.. Ходив же ти по стогнах Палестини й там десь підіймав мертвих із гроба, сціляв смертельно хорих. Прийди ж і сюди та сціли мою дитину, мого хлопчика дорогого!

І сухими, без сліз, очима дивився батько на маленьке обличчя. Часами в нього починало мутитися в голові, хотілося стрибнути, крикнути щось, ударити рукою по столі. Зі дна душі підіймався протест, якийсь різкий голос говорив: «Завіщо? Я питаю — завіщо?» — і очі тоді суворо дивилися в темний куток, неначе звідти саме йшло зло. «Чужі діти... Але не можу ж я всіх так любити? Хіба може мене хоч у чімсь докорити моя совість? Ні. А тоді я й питаю — завіщо? І хто це? Хто має право посилати такі кари без провин?»

Він стискав зуби, але не рухався ні одним членом, щоб не потривожити дитини.

Безконечні картини людського горя, болю й сліз почали проноситися перед його очима. Всьому тому він був свідком, але — тільки свідком. А тепер... тепер самому прийшлося сісти на лаву обвинувачених і тривожно чекати рішення. Скільки разів, було, з болем почував він, що й можна було б помогти, коли б відповідне харчування, світло, чисте повітря, догляд. А тут? Тут було все, що могла дати наука, що могла приказати гігієна, що міг дати комфорт. Коло цього ліжечка поперебували всі найкращі місцеві лікарі, складалися консиліюми, кращі медики признавалися один одному у власнім незнанню; все, що лиш приходило кому з них у голову, зараз же обсуджувалося колеґіяльно, і як що давало хоч найменшу надію на полекшу — виконувалося скрупулятно до найменших деталів. І що ж?.. Приїздили, говорили, похитували головами. «Дифтерія»...