Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

Ласкаво голубить свою дитину корова. Вона чекає, поки сонце всміхнеться веселіше та обігріє з однаковою мудрістю й сніг на високій вершині Гаврізанкара, і густий садок вишневий коло хати, і річку в балці, і стадо корів, і самопевність людську.

От воно й піднялося вище. Сипнуло промінням, теплом, щедро відміряючи його на всяку долю; випило росу з маленьких пазушок листка, пригріло пташку в густому чагарнику й блиснуло на залізі окованого воза, що от викотився з-за дерев на дорогу й зупинився коло воріт.

З нього вилізло двоє: один ситий, в гарній піддьовці, підперезаний червоним поясом, у картузі, а другий — захудлий, босий, з копицею кошлатого волосся на голові.

— Оце й воно?— питав ситий.

— Та оце ж і воно, Корнію Семеновичу.

А Корній Семенович тільки голівкою похитав.

— Дивись ти... Називається теля! А я думав, що кошеня.

— Ех, дядінько... Та коли б не... так хіба б я продав? Та боже сохрани! Воно ж іще маленьке, йому рости та рости ще. Так як же, Корнію Семеновичу?

— Добре, добре... За-ради твоєї бідности тільки й беру.

Одчинили ворота. Увійшли на поляну.

— Та вірьовку візьми, — приказував той, що виграв у борні за існування.

— Візьму, візьму. А то її, пожалуй, так і не вдержиш,— відповідав програвший.

Не вдержиш...

Від чого?

Від проявлення почуття такого ж, як і твоє, від приближения до тебе, від бажання захистити свою дитину перед твоїм апетитом...

Пішли. Тихий ранок віяв солодким диханням спокою, сонце посилало любов у проміннях своїх, але ніхто не дивився на красу, ніхто її й не розумів. Бідний, як і завжди, взяв на себе найважчий обов'язок: приговорюючи — «Манька... Манька», накинув вірьовочку на шию корові. А той, другий, обхопивши обома руками теля, потяг його до свого кованого воза. Телятко брикало своїми тоненькими ногами, напружувало всі свої мускуленята, але що ж... Не мало воно пащі крокодила, левових пазурів, лисичої хитрости, голок їжакових. Воно вміло тільки жалібно кричати й кликати на поміч.

Корова рванулася. Але міцно тримає за вірьовку продавець. Він уже не каже ласкаво: «Манька, Манька», а бридко лається й з усієї сили тягне вірьовку. Теля кричить.

— Та ну... Іди! Ба яке!..

— Стій! Стій, чортова скотино! А щоб ти йому здохла!..

І крики, і рев, і жалібне мукання наповнили тиху світло-зелену поляну. Щез спокій, потопталася трава, і навіть сонечко закрилося хмаркою.

Теля лежало вже на возі зі скрученими ногами, а на луках ще йшла боротьба: корова виривалася й болюче ревла.

— Та годі тобі вже, Кузьмо! Іди вже.

— Так не вдержиш... Тпру, анахтемо!

Нарешті Кузьма перескочив через пліт, і спітнілий, запихканий, побіг до воза. Віз покотився.

Корова підбігла до плоту, але вже тільки курява знялася. Корова поклала голову на пліт — і ревла, ревла...

Далеко вже від'їхав віз. Його торохкотіння заглушувало стогони зв'язаного теляти. Обидва мужики вже відсапнули й мирно балакали. Але оце один із них оглянувся назад і злякано скрикнув:

— Дивись, дивись!.. Корова вибігла!

Справді. Наче розтягшися в повітрі, напруживши всі сили організму, летіла за возом корова й ревла якось відривчасто-роздільно.

Дужче замукало теля, злякано якось застрибав по коліях віз. Розлючена звірина була вже близько, і люди почали її просто боятися, не знаючи, що почати.

А сонце так само, як і сцену любови, освітлювало цю сцену боротьби, наче це все було одне й те ж.

Та й справді, здається, це — одне й те ж.

З самого ранку коло розправи товпся нарід, більш усього баби. Щось незвичайне мабуть сталося на селі, бо навіть у цю пору, коли всякі фізичні й фізіологічні потреби змушують, звичайно, господинь бовтатися в помиях, кричати: «вацю, вацю», совати рогачами до пащі печи, вибігати надвір по солому,— навіть у цю пору мало було таких хат, де диміли б труби й мовчали б усілякі домашні звірята й птиці. Кури підлітали до вікон, свині визкотіли й рили під коритами, а до пастуха ніхто й не вибіг назустріч за ворота.

А в селі й справді творилося щось незвичайне. Відібрали дев'ять парубків, виміряли їх вздовж і впоперек, а потім, коли всі спеціалісти людського тіла признали, що ці дев'ять власне найкращі, найздоровші з усього села,— постановлено було вирвати їх з ґрунту й загнати до Закаспійської области, де тиф та місцеві пропасниці занадто бистро зменшували кількість постійного війська. Там десь ясно було написано, що на таких і на таких окраїнах завжди мусить знаходитися стільки й стільки сірих шинелів зі вставленими туди людьми; коли якась людська особа з шинелі випаде — зараз же туди треба вставити другу, набираючи відповідних індивідуумів здебільшого з «південних губерній». Все це було розраховано, розчислено наперед і прилажено до всяких випадків; на тій роботі багато штабових зробили кар'єру, багато поробилося нових генералів, і взагалі при цій усій хлібодатній історії годувалося безконечне множество всяких чад і домочадців. А що це все ще було записане на скрижалях, а написане пером, як відомо, не вирубується жодним знаряддям,— то всякі оті істини були відомі всім з малолітства, і законність їх існування не підлягала жодним сумнівам. Треба ж, справді, дивитися на справу не лише з погляду власних інтересів, а й з погляду, так би сказати, вищих потреб. А раз річ зайшла про вищі потреби, то тут уже приймати на увагу особисті, суб'єктивні якісь там потреби не приходиться.