Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

Я знов увійшов до покою.

Яке ж таки, справді, важке повітря! Дійсний дух смерти.

Я сів коло самого ліжка. За якимись невідомими мені фізичними законами тут не так сильно давав себе чути трупний сморід.

Бліде-бліде висхле лице вирисовувалося на подушці; очі, як і раніш, блищали в глибинах, а з піводкритих уст із силою виривалося хрипіння. Іноді злегка підіймалися, мов підважувались, сухі руки, мов би починали шукати чого довкола себе, нервово стулялися пальці, але потім знову заспокоювались. І ввесь той худий тонкий тулуб підскакував від страшного хрипіння, що кликотіло в запалих грудях, а голова хиталася збоку вбік.

З завмерлим серцем, з якимось невідомим, нез'яснимим почуттям заглядав я тепер в оце жовте знайоме лице. От те ж саме чоло, ті ж самі очі, ріденькі вуса, гостре підборіддя,— але дух смерти поклав уже свою незриму печать на це обличчя, і щось дивне по ньому розлилося.

Що бачить він зараз, цей чоловік, готовлячися поневолі переступити грань, яка ділить відоме від невідомого, намацальне від таємного, земне від решти сотвореного? Він же жив і живе ще так, як ми,— а чому ж він з таким призирством відноситься тепер і до нас і до всього, що ми цінимо, любимо? Він не хотів іти сюди, його витягли силоміць, а тепер він не вернеться, хоч би його кликали з риданнями й слізьми.

А хрипіння й стогін, від яких підскакувало все тіло, били по нервах. Наче обнажив хто страшну рану й водить по ній тупим долотом. І кожне зідхання глибше, ніж попередні, кожний помітніший судорожний рух тривогою сповняли всю мою душу. Може це останній?.. Може це він?..

І страшно якось та холодно ставало мені. Я ввесь скулювався, боячися його, отого останнього зідхання. Я боявся його таємної сили й не розумів, чому власне воно мусить бути рішаючим, конечним? Що воно таке й чим різниться від інших, до себе подібних? Як і де завоювало воно собі ту власть — відривати нас від життя, від його радощів, праці й скорбот, від усіх тих і від усього того, що ми любимо, і кидати нас, невідомо куди, в якусь тайну й тьму? Та й хто, взагалі, дав такий закон, що за життям мусить приходити смерть, за початком — кінець, за існуванням — нірвана? Дав цей закон — а разом з тим поселив нас серед просторони, яка ніде не кінчається, і в часі, що тягнеться безконечно. Чому ж от я не розумію кінця, не розумію смерти, що приносить з собою ще й ще страждання, біль і муку, що кличе за собою ще й інші смерті, моральні, тоб то страшніші й важчі?

То чому ж не спробувати знайти смисл у тім, щоби витиснути з життя весь зміст його радощів і утіх, щоби знайти, а ні — то вирвати можливе «щастя»? А, не кажіть мені, що погоня за хвилевими радощами недостойна людини! Не кажіть, що виривання з чужих рук — то є насильство. Що з того?.. Я хочу засадою й догмою поставити насолоду, а далі — après nous — le déluge. Я хочу з веселим та нахабним сміхом пройти повз кімнату труженика й кинути йому камінь у вікно. Я хочу вдарити ногою скорбну істоту, що впала до ніг мені з мольбою, але перешкоджає слухати дзвону кришталевих бокалів, шипіння іскристого напою. Я хочу вирвати з рук жебрака той шматок хліба, що впав з мого столу, погнутого під вагою яств. Я хочу захитати всі моральні основи, я хочу...

І ти, ти, бідний, глупий робітниче! От лежиш ти тепер у поросі переді мною — чому ти не поставив перед собою інших задач? Твоє життя, що кінчається тепер серед оцих убогих стін, далеко від усяких радощів і утіх, може пішло б іншими шляхами, і ти, забруднивши трохи душу, носив би, може, чисту одежу. Ти взнав би, може, що таке ілюзії щастя, упився б може розкішним поцілунком життя...

І наче в калейдоскопі, пролинуло переді мною сіре оте існування.

Чи було хоч що-небудь світле в цім ряді бідних буденних образів, в оцих плямах темного кольору на чорному тлі? Де хоч один момент життя для себе? Душа ж, певно, рвалася вперед, розум бився серед питань, як вільний олень б'ється в міцних охотничих тенетах. Хотілося йти далі, поширювати свій світогляд, за генієм пізнавати смисл знання, а через нього й існування смисл. І замісць того — вічне шукання шматка хліба, вічне заковування духа в ланцюги. Ох, які ж вони важкі — оті ланцюги для духа!

І вони певне вже так придавили його тисячолітнім рабством предків, що йому навіть і здалека не приходила в голову можливість розв'язати питання життя яким-небудь бистрим раптовним шляхом. Йому тільки безконечно жаль було самого себе, коли він бачив, що мусить віддавати свою душу на компроміс, а свій час — на безплідну роботу; йому тільки страшно було дивитися, як в радощах прожигають життя здорові люди, коли в той же самий час сотні тисяч таких же людей блукають у тьмі; як за одну ніч у пащу розпусти кидається стільки грошей, що десятої долі їх стало б на цілий рік життя його матері й сестрі. Йому тільки невиносимо боляче було бачити експлоатацію, рабоволодіння й білих негрів.