Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Через місяць із гаком його викликали до директора банку, куди надійшов протермінований вексель. Гульвіса відразу ж прийшов, адже дотримувався далекоглядної тактики не псувати стосунків із директорами банків та їхніми заступниками, від яких залежала його доля.

— Маестро Валдоміро, — суворо звернувся до нього сеу Жоржі Таркініо, хоч і колишній, але все-таки приятель, — мені тут передали ваш протермінований вексель.

— Мій? Але ж я нікому не винен… Дозвольте-но глянути…

— Ось він, прошу дуже…

Гульвіса впізнав свій підпис і підпис поручителя.

— Та що ж це ви, сеу Таркініо, на векселі стоїть прізвище поручителя, чому ж ви звертаєтеся до мене… Вам варто викликати Раймундо Рейса і він вам виплатить заборгованість, адже це дуже заможна людина — скотар, плантатор, власник цукрового заводу, має ще адвокатську контору і щороку їздить у Європу… Як на мене, вам слід звернутися саме до нього…

— Безперечно, спершу, як і належить, ми звернулися до нього, то ж поручитель… Одначе він категорично відмовився платити… Тому…

Від такого зухвалого нахабства Гульвіса не втримався.

— То він відмовився платити?! Подумайте лишень, сеу Таркініо, як таких земля носить… Який же це безсовісний шахрай, як з’ясувалося! Тиняється по кабаре, хвалиться своїм багатством: а скільки землі він має, скільки худоби, цукру, і робити може все, що йому заманеться: недавно розповідав, як у Парижі кохався з трьома жінками одночасно, уявіть собі… словом, послухати його, то він мало не мільйонер якийсь. То ж не дивно, люди довіряють йому як порядній людині, а в результаті опиняються на гачку в цього шахрая… А потім спливає така неприємна річ, вексель протермінований, і ви викликаєте мене до себе…

— Гульвісо, будьмо об’єктивні, фактично це ж ви взяли у нього в борг…

— Так то воно так, сеу Таркініо, але скажіть мені на Бога: якщо цей базікало не здатен оплатити вексель, якого ж біса він пропонує мені поруку? От якщо я не в змозі оплатити негайно, він має це зробити? Має. Я був свято в цьому переконаний, тому спокійно робив своє… А тут на тобі… Він вчинив дуже непорядно… Такі ось вчинки і підривають у банків довіру до нас. Якщо людина погоджується бути поручителем, отже, вона готова платити, сеу Таркініо. Та таких, як цей Раймундо Рейс, треба за ґрати за таке шахрайство кидати.

О, сеу Таркініо добре знав, до чого вся ця абсурдна Гульвісина балаканина: він намагався схилити його на свій бік і домогтися відтермінувати заборгованість. Яке ж було його здивування, коли Гульвіса раптом спокійно витягнув із кишені необхідну суму:

— Тепер ви розумієте, Сеу Таркініо, якої шкоди завдав моїй репутації цей негідник? Ніколи не варто мати справу з такими шахраями… А я ж завжди так ретельно обираю собі поручителів… Ну хто б міг подумати, що Раймундо Рейс… Ех, вік живи, вік учись, а все одно дурнем помреш…

Заплативши за векселем, Гульвіса не розорився: йому щастило всі ці дні, як ніколи досі. Весь тиждень він відчайдушно гуляв і веселився.

Але найбільший виграш випав йому напередодні. Вночі Гульвісі наснився сеу Сампайо, та він навіть не заглянув у сонник, а навіщо? — і так ясно, що в лотереї треба ставити на ведмедя; не помилився Гульвіса, як у сотні, так і в десятці чи в груповій грі — всюди випадав ведмідь. Згодом виграш подвоївся у «Табарисі». Гульвіса грав обережно, але впевнено, і весь час вигравав. Не менш спритний був і негр Ариґоф, який майже на світанку виграв у рулетку дев’яносто шість конторейсів за якісь десять хвилин.

Ариґоф виник, мов нізвідки, майже перед закриттям, незадовго до того, як круп’є оголосив останню ставку. Був він трохи понурий, адже йшов саме з «Трьох Герцогів», де програв у ронду останні гроші. Тиняючись гральними закладами, він добрів до «Табарису», останньої пристані у сумному океані зневіри.

«Табарис» був своєрідним райським закутком для азартних гравців, справжньою тихою гаванню в приміщенні готелю «Палас», казино та кабаре в одному флаконі. Тут виступали зірки естради, призабуті актриси і зовсім молоденькі виконавиці, залучені до праці з легкої руки адміністратора сеу Тито, який добирав їх на власний розсуд і був їхнім покровителем. Літніх актрис він жалів, бо чи може бути видовище сумніше, ніж далеко немолода вже актриса без контракту. Молоденьких, які, вочевидь, іще не дотягували до естради, він старанно «навчав» усіх тонкощів мистецтва любові безпосередньо у своєму брудному засмальцьованому кабінеті і дбайливо перевіряв, як вони засвоїли науку; якщо дівчата так і не вийдуть на сцену, стануть першокласними розпусницями, — воно й не дивно, після такої науки. Вночі в «Табарисі» збиралася найрізноманітніша публіка: багаті високопосадовці, пожильці та відвідувачі «Паласу», різна шушваль із дешевих шинків і нелегальних притонів, серед яких і Паранаґуа Вентура, словом, казино приваблювало всіх охочих випробувати долю в грі. До «Табарису» зазирав кожен, у кого ще не дотліла надія щось виграти того вечора, хто зважувався на «а раптом пощастить», хто випробовував останній шанс змінити всеохопну зневіру на успіх.