Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Задоволений святом, доктор Теодоро проводжав до дверей своїх колег, які, здавалося, ніколи не перестануть дискутувати про вплив музики на лікування деяких хвороб. Погляди доктора Венсеслау Вейґи і доктора Силвіо Феррейри відрізнялися, й щоб дослухати кожного з них, доктор Теодоро довів друзів аж до трамвайної зупинки.

Коли дона Флор зосталася сама, їй раптом достобіса закортіло втекти від усього цього; від тих недоїдків, від столу, заставленого карафками, від тарілок із залишками соусу, від уривків розмов, що долинали знадвору, від самотнього фагота отам, у кутку. Вона повернулася до того всього спиною, пішла в спальню й увімкнула світло:

— Ти? — запитала вона ніжно, анітрохи не здивувавшись, ніби наперед знала, кого там побачить.

На їхньому кованому ліжку голий, як того вечора після Карнавалу, коли його тіло привезли з моргу, лежав Гульвіса і, всміхаючись, прикликав її рукою. Дона Флор теж до нього всміхнулася, бо хто ж встоїть перед цією вдоволеною усмішкою негідника, перед цим невинним і водночас сповненим цинізму обличчям та хтивим поглядом? Навіть святій Кларі це не вдалося, то що ж казати про земну дону Флор?

— Кохана моя… — почула вона незабутнє, таке любе ліниве звертання.

— Чому ти прийшов саме сьогодні? — запитала дона Флор.

— Ти мене сама покликала, сьогодні ти стільки разів мене кликала, що не прийти я просто не зміг… — і він сказав це так переконливо, ніби дона Флор і справді так щиро прагнула його присутності, що її потреба поборола межі реального та неможливого. — Я тут, моя люба. — І ледь звівшись, він узяв її за руку.

Притягнувши дону Флор до себе, він почав палко її цілувати, але припасти до вуст не встиг, вона рвучко ухилилася.

— Ні, ні. Ти збожеволів.

— Чому ні?

Дона Флор сіла на край ліжка, а Гульвіса знову звабливо розлігся, немов хизуючись своїм красивим тілом, немов навмисне демонструючи всі солодкі та заборонені закутки, які вона так любила. Дона Флор не бачила його аж три роки, але за цей час він анітрохи не змінився, кожна рисочка його тіла була така ж, як і колись.

— А ти зовсім не змінився, а от я… геть розтовстіла…

— Не уявляєш, яка ти красива… Схожа на м’ясисту соковиту цибулинку, так і хочеться відкусити шматочок… Цей негідник Вівалдо таки правду казав… Недарма він так витріщався на кожен вигин твого тіла, кожну ямочку…

— Прибери руку, Гульвісо, і перестань молоти дурниці. Сеу Вівалдо ніколи на мене не витріщався, він завжди ставився до мене шанобливо… Негайно забери руку…

— Чому, люба?.. Чому я повинен її забрати?

— Може, ти, Гульвісо, забув, що я заміжня жінка і поважно ставлюся до свого статусу? Тільки мій чоловік може до мене торкатися…

Гульвіса глузливо підморгнув:

— А хто ж тоді я, по-твоєму, любове моя? Чи ти забула, що я і є твій чоловік? До того ж, перший, у мене перевага…

Ці слова спантеличили дону Флор і вона завагалася, перш ніж відповісти:

— Не вигадуй… Нема про що й говорити…

Знадвору почулися впевнені кроки доктора Теодоро.

— А ось і мій чоловік, іди вже Гульвісо, тобі пора!.. Я страшенно рада, ти й не уявляєш, яка рада тебе побачити… Це було прекрасно, я дуже цього потребувала.

Але Гульвіса і не думав іти.

— Поквапся, божевільний, зараз він відчинить двері!

— А чому я, власне, мушу йти?

— Бо він зараз зайде та й побачить тебе, голого, і що я, по-твоєму, маю йому сказати?

— Дурненька… Нічого він не побачить, лише ти можеш бачити мене.

— Але ж він ляже в ліжко…

Гульвіса скрушно знизав плечима.

— Нічого не вдієш, нам, звісно, буде трохи затісно втрьох, але що поробиш, таке життя…

Цього разу вона не на жарт розізлилася:

— Та що це ти собі надумав? Як можеш так до мене ставитися? Хто тобі дав право говорити зі мною, як із послідущою хвойдою? Та як ти смієш? Чи в тебе й краплі поваги не зосталося? Ти геть, бачу, забув, що я порядна жінка…

— Не гнівайся, люба… Ти ж сама мене покликала…

— Я лише хотіла тебе побачити і поговорити з тобою…

— Але ж ми ще навіть не поспілкувалися…

— То приходь завтра, тоді й наговоримось, а зараз…

— Я не можу отак просто брати і приходити… Чи, може, ти собі думаєш, що це так просто, як гайнути в Санто-Амаро чи в Фейру-де-Сантану? Чи, по-твоєму, мені досить сказати: «Ну все, мені пора, скоро повернуся»? Ні, люба, якщо вже я тут, то це надовго.

— Але ж заради Бога — не в спальні, не в ліжку! Послухай, Гульвісо, навіть якщо він тебе не побачить, я помру від сорому, знаючи, що ти тут, поруч. Я так не можу, — в її голосі забриніли сльози, а бачити, як вона плаче, Гульвісі завжди було нестерпно…